Сьогодні більшість з покоління молодих вболівальників не знають історії своєї команди, а про виконавців, які в той чи інший час мали причетність до улюбленого клубу й поготів… Нинішня розмова в нас буде з учасником ще того хмельницького «Динамо», яке брало участь у першостях УРСР і згодом переросло в команду майстрів. «Динамівець», захисник останнього рубежу команди, помічник відомого тренера – Євгена Лемешка, наставник і вихователь не одного покоління молодих футбольних талантів, отож знайомтесь – Лев Якович Зільберман…
В 1953 РОЦІ БУЛА НАЙКРАЩА КОМАНДА, ЯКА ЗАЙНЯЛА 4-Е МІСЦЕ В УКРАЇНІ
- Леве Яковичу, ви народились в Хмельницькому?
- Так, я народився в 1935 році, тоді ще в Проскурові, а потім там же почав грати футбол – стояв на воротах і брав м’ячі, які били футболісти. Тоді Василь Сердюков був. В 42 роки був найкращим футболістом «Динамо» - він же до нас приїхав з московського «Локомотива». Один ще в нас з Харкова був дуже цікавий чоловік, дуже. Пробув у нас декілька років і чомусь поїхав. Не можу прізвище згадати.
- З часом «Динамо» заявилось в клас Б…
- Команда майстрів з’явилась в 1960 році, їх зібрали в 1959 році, а до цього було «Динамо» (Хмельницький), яке брало участь в першостях УРСР з 1946 року. Потім сформувалась найкраща команда, яка в 1953 зайняла 4-е місце в Україні, а фінал був в Ужгороді.
- Ви на воротах у тій команді вже стояли?
- На воротах я вже стояв з 1951: два роки за «Спартак» Хмельницький, в 1953 році стояв на воротах «Динамо». Тоді стояли на воротах я і Іван Калугін, грали ще три брати Скоропінських, що були відомі на всю Хмельницьку область, Борис Ковальський, Віктор Лавров, Шурік Шахрай, Саша Руденко, а Григорій Іванович Ісайєв це останній чоловік, який жив у Хмельницькому і нещодавно помер, я в нього був декілька років тому. Ємельянов Василь тренером був.
Всі вони служили, знаєш, хто в в’язниці, хто в КДБ був. Саша Руденко там капітаном працював. Було два вболівальника таких: полковник Руденко М.А., не батько, це був взагалі відомий чоловік – начальник КДБ, а начальник МВС був полковник Кудряков І.В. і от вони створили цю команду. Декому тоді навіть дали квартиру. В ті часи це було взагалі (сміється). Тоді було три команди «динамівців». Це перша, друга і третя. Коли в 60-му році почався клас Б, тоді з’явилась клубна команда «Динамо», яка грала в першості ДСТ «Динамо». Часто займала перше місце в Україні.
МИХАЙЛОВ, ЯК ПОТІМ ВИЯВИЛОСЬ, БУВ ДУЖЕ ДОБРИМ МАЙСТРОМ ПО ВИГОТОВЛЕННЮ БУЦ
- Як далі складалась ваша кар’єра футболіста?
- В 1955 я поступив в Кам’янець-Подільський педінститут. І там ця команда називалась «Буревісник» (Кам’янець-Подільський). Качур був нашим тренером. Качурів було два: один з київського «Динамо». Він в нас був тренером дитячої спортивної школи. Майстер спорту грав за «Динамо» (Київ), а потім грав за команду з Станіслава, в той час була одна з кращих України. А старший Качур був викладачем в інституті і був тренером команди цієї, яка почала тоді свій життєвий шлях. В основному там були всі приїжджі: з Тернополя, з Луцька, з Хмельницького був я один. З Ужгорода було теж багато.
Два воротаря один з Хмельницького – це я, а один з Луцька. Чотири чоловіка з Тернополя: Павленко, Полянський, Сорочинський, Касьяненко. Два Сапешка грали: Ігор і Юрій. Правого нападника грав Чухлін, потім його в Хмельницький забрали. Нам створили гарні умови. Ми могли займатись і кожний день ми отримували по талону 20 рублів. Це були 1955-57 роки. Тоді ще були старі гроші. От так створили команду, а потім пішло, пішло.
- Але в 1959 році ви повернулись до Хмельницького, коли почала формуватись команда майстрів, хто там грав і тренував?
- Михайлов В.О. був тренером... Вони його запросили в Хмельницький. Місцевих тренерів ніколи, ні в якому місті не любили. Завжди в Вінниці, в Хмельницькому були приїжджі тренери.
Михайлов в футболі розбирався слабко. Краще розбиралась його дружина, а ці хлопці - одесити, що разом з ним приїхали (Леонід Воротняк, Володимир Арапакі, Володимир Арабей – ред.), отримували зарплату гарну і мовчали. І так цей Михайлов провів цілий сезон. Потім виявилось, що він дуже добрим майстром по виготовленню буц. Дуже добрим.
- І він ніколи не грав в професійний футбол?
- Ні ніколи його не було. Був такий Ватченко О.Ф. (перший секретар Хмельницького комітету КПУ - ред.) от він побудував за три місяці стадіон і треба було створити команду. Запросили всіх кому не лінь. А потім вже почали розбиратись. Ну і через рік Ватченко теж пішов. Головою ради міністрів України був.
В 1961 РОЦІ МЕНЕ ВЗЯЛИ ВОРОТАРЕМ В ХОКЕЙ ЗА ЗБІРНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ПЕРШІСТЬ УКРАЇНИ
- В 1960 році побудували другу трибуну чи повністю стадіон?
- В 1960 році побудували новий стадіон. Він був дерев’яний до 1959 року і була одна трибуна, а потім побудували і на ту сторону. І з 1960 року були дві цегляні трибуни. З тієї сторони були склади взуттєвої фабрики, а з цієї сторони стадіону трибуни будували взимку, тому, знаєш, погано зробили, але якось відвоювали роздягальню, потім ще з’явилась сауна. А зараз там взагалі все по-іншому – все магазини (сміється).
- А ви пробувались в новоствореній команді майстрів?
- В 1959 році я попав в команду майстрів «Динамо» на збори, там вже збиралась нова команда. Нас було чотири воротаря. Я був не найкращим там і мені дали роботу – старшим тренером групи підготовки молодих футболістів при команді майстрів, а потім пішов працювати директором ДЮСШ біля пивзаводу. З Кам’янецького «Буревісника» ще запросили Саакяна Альберта, який був десь з Азербайджана, але вчився в педінституті, харків’янина Семена Гейера - правого оборонця, який потім поїхав до себе в Харків і там виховав багато гарних футболістів, тернополянина Олександра Павленка, котрий потім тренував одеський «Чорноморець», Ігоря Сапешка, який потім в Кам’янці виховав багато добрих футболістів.
- Але лише з приходом Євгена Лемешка «динамівці» почали демонструвати яскравий футбол?
- В Хмельницькому був футбол на високому рівні. Знаєш, народ йшов цілими сім’ями на стадіон ще з 1950-их років. Перший рік в майстрах дуже погано відіграли – 17 місце зайняли. Потім прийшов Євген Лемешко і він їх всіх розпустив. Тоді приїхали Соколов, Мітін – друга плеяда.
- Соколов і Мітін з Москви приїхали?
- Це нам київські «динамівці» віддали Мітіна і Соколова. Якраз їздили за ними голова обласного комітету і я. Ми зайшли за ними, а в них склад пляшок і всі порожні (сміється)... Лемешко їм в Хмельницькому не давав випивати. Я багато взяв від нього. Він був начитаний, культурний і одночасно суворий. Звичайно найбільший слід в команді залишив Євген Лемешко. Тренерів було багато, але самий такий слід залишив він.
- Але Борис Соколов і В’ячеслав Мітін були москвичами…
- Так. З Москви Борис запросив Михайла Єрогова, відомого хлопця, одного з кращих хокеїстів в російському хокеї. Грав за команду «Динамо» (Москва). Боря його забрав сюди – грав у нас. І в один із сезонів ми всі футболісти виграли в Тернополі зону по російському хокею, в тому числі мене взяли воротарем, хоча я не був в класі Б, воротарем в хокей. Переграли всіх у Тернополі – команди з Києва, Рівного та Тернополя і на фінал поїхали в Суми. Єрогов був основним. Грав найсильніше – в грі по п’ять голів. І в нас футбол непогано грав, дуже симпатичний хлопчина.
Чому грало наших мало вихованців? Коли був дубль, то грало 8 чоловік наших хлопчаків в основному. А в основу, де потрібно було платити гроші, в нас була така можливість, що військова частина, яка охороняла в’язницю – внутрішні війська, мала можливість тримати 15 чоловік на строковій службі.
Команду можна було зібрати зі всієї України звідки ти не хочеш. Взнали, що він кращий, то відіслали мене чи ще когось, я з ним домовився. І людина прийшла до нас, служила в армії. Знаєш, що значить в ті роки три роки відслужити в армії? А в нас він служив півтора тижні. Він навіть за тими трьома рублями не ходив, а залишали все старшині.
У ГРУПІ ПІДГОТОВКИ КОМАНДИ МАЙСТРІВ «ДИНАМО» БУЛИ ВСІ НАШІ ХЛОПЦІ
- Леве Яковичу розкажіть про свою кар’єру тренера
- Коли я став старшим тренером групи підготовки «Динамо», там були всі наші хлопці починаючи з 1944 року народження.
- І коли прийшли перші успіхи до вас як до тренера?
- Спочатку ми стали чемпіонами серед юнацьких футбольних команд республіканської ради «Динамо» в 1963 році. Воротарем був Вадік Федоренко. Це його мама привела до мене маленького-маленького хлопчика… Капітаном команди був оборонець Володя Лесько. Вітя Фомін в півобороні грав. Їх було два брати, ще був Валік 1944 року народження. Їхній батько теж дуже любив футбол. В нападі грав Микола Кришталюк з Кам’янця, потім став майстром спорту з Жовтими Водами.
Я з його братом Анатолієм вчився в педінституті. Гарний футболіст був, але в професійних командах не грав. До речі, Володя Сендель тренує?
- Так, в чемпіонаті області виступає його команда на базі вашої ДЮСШ-1.
- А Валєра Кирилюк?
- Так, тренує дітей в ДЮСШ-1.
- Сендель і Кирилюк серед юнаків в 1966 році були третіми в Україні в Запоріжжі. Чемпіонами тоді стали запорожці. Ми отримали медалі і годинники. А свій годинник я віддав судді за те що добре відсудив матч.
- Найбільшим успіхом у вашій тренерській кар’єрі мабуть було трете місце у фіналі Всесоюзної юнацької першості Центральної Ради ДСТ «Динамо» в Москві 1967 року?
- Коли ми приїхали в Москву і зіграли першу гру, прийшли їсти в ресторані і все там було зроблено для футболу: і по телевізору і по радіо передають репортажі, які дві-три години тому закінчились. Прямо свято таке – на все життя залишилось…
Після цього я три роки працював з Лемешком - другим тренером в команді майстрів. До того часу, коли замість Лемешка прийшов Усенко. От так я багато років протренував, а потім пішов працювати директором ДЮСШ-1.
Потім я поїхав в Москву в 1979 році. Там я працював директором спортивної школи спеціалізованої. Один рік я був тренером, а потім – директором. І я так і працював там до 1989 року, коли поїхав вже в Америку.
В США ОСОБЛИВО СЛАВИТЬСЯ ЗВИЧАЙНО ЖІНОЧИЙ ФУТБОЛ
- І як у вас з футболом в США?
- Футболом в Америці не займаюсь, футбол у Нью-Йорку трішки розвинений, але навкруги стільки народу грає в футбол, стільки цікавих людей є, стільки молоді. Футбол вже роки три починає наступати. Але особливо славиться звичайно жіночий футбол. Вони ж як чоловіки грають.
- У нас теж у цьому році заявилась у першу жіночу лігу України по футболу команда ДЮСШ-1 Хмельницький
- Я розповім одну історію. От Анатолій Мельник (заступник голови ХОДСТ «Динамо» 66-73 – ред.), ми вчились разом, і в один прекрасний день в 1972 році дзвонять до нього з Ужгорода та кажуть: хочемо показати в вас жіночий футбол. Вони попросили 500 рублів. Приїхали вони до нас на своєму автобусі, дві команди. А квитки почали продавати за тиждень: «Дві жіночі команди то-то..». Не було, де сісти людині, все було заповнено. Коротше вони почали грати в футбол, грали звичайно слабенько, але народ квитки купив. Заробили 12 000 рублів. В той час, це величезні гроші були, а вони отримали лише 500. От така була прибутковість на стадіоні (сміється). Звичайно після першого тайму три чверті пішло, обплювались - і такі історії були теж (сміється).
- Дякую за цікаву розмову, бувайте здорові
- Як казали в нас на Україні: хай щастить
Бруклін - Хмельницький
розмовляв Вадим Василишин, редагував Віктор Зарванський
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
