Адальберт Адальбертович народився 3 квітня 1946 року у Тячеві Закарпатської області. Першим тренером був Бейреш Людвиг Людвигович.Кажуть, що вже у два роки маленький Альберт почав бігати з м’ячем…Нині ж він працює викладачем у Хмельницькому національному університеті, тренує студентів, навчає тому, чого його навчило життя. А про свою футбольну історію може розповідати годинами.
- Як Ви із Закарпаття опинилися у нас?
- Після закінчення школи у 1965 році поступив у Кам’янець-Подільський педінститут на факультет фізичної культури, спеціалізація - футбол. В інституті у 1968 році розпочав свою професійну діяльність в команді майстрів класу «Б» – кам’янецькому «Поділлі».
А в 1970 році, закінчивши навчання, отримав запрошення у хмельницьке «Динамо». Два роки пограв у Хмельницькому, потім опинився у чернівецькій «Буковині», звідки знову повернувася до «Динамо».
- Пам’ятаєте свій дебютний матч за «Поділля»?
- Якщо не помиляюсь, то це був квітень 1968 року. Грали в запорізькій області проти «Колосу» з Якимівки. Щоправда, програли 0:1. Той рік видався досить важким, тому що не було досвіду. В команді грало лише троє футболістів, які мали певний досвід виступів на професійному рівні. Усі прийшли з аматорського футболу. Але бажання було дуже велике. Нас, як всі жартували, ніхто не міг перебігати, тільки могли переграти.
- У «Динамо» грали під керівництвом Євгена Лемешка. Чи правда, що цей тренер був дуже талановитим?
- Це чудова людина, яка досить відома в Україні - як гравець, і як тренер. Євген Лемешко був дуже вимогливим, але і справедливим. Він завжди тільки підказував, що необхідно зробити. Давав три-чотири вказівки, наголошував на деяких нюансах. Якщо ти виконаєш, то зіграєш на «відмінно». Він мені дуже імпонував. Напевно, і я йому підійшов, бо тренер набирає команду на 75 відсотків з таких, як він сам. Це доведено не мною, а іншими фахівцями. Він двічі мене запрошував у Хмельницький і в 70-му я переїхав в «Динамо». Свідома людина, яка розбиралась дуже в тактиці, незважаючи на те, що він був воротарем.
- Яка зустріч у вашій кар’єрі гравця вкарбувалась у пам’ять?
- Дуже приємно згадувати матч із «Металургом» з Маріуполя (тоді місто називалося Жданов). Це було, напевно, у 1971 році. Гра лише розпочалась і ми вже програвали 0:1. Потім ми зрівняли рахунок і наприкінці зустрічі я приблизно з центрального кола забив гол. Дуже запам’ятався мені цей матч, тому що грала проти нас дуже добротна команда, і ми все ж таки з такого скрутного становища викрутились і виграли. Також був такий момент, який мені запам’ятався, це три зустрічі, які ми грали на виїзді. З «Металургом» (тоді Жданов), «Шахтарем» (Горлівка) і «Локомотивом» (Донецьк).
- Будь ласка, назвіть склад команди «дрім-тім» від Адальберта Руснака за роки ваших виступів у Хмельницькому…
- Воротар – В’ячеслав Кисільов. Юрій Бойко - лівий захисник, також Лемещенко Леонід – центральний захисник , Мурза Віктор – правий захисник, Євтушенко Олександр – півзахисник, Скурський Анатолій – півзахисник, Суанов – нападник, Матвеєв Сергій – нападник, Саркісов – теж нападник, можна й Аношина включити. Він теж нападник.
Цей склад досить сильний. Можна ще додати центрального захисника, В’ячеслава Ліщука, якого вже з «Чорноморця» запрошували у збірну СРСР. У 1971 році, коли він грав у Хмельницькому, у 17 років, був дуже молодим хлопцем і періодично виходив, але дуже вдало.
- Чого Вам не вдалося досягнути в футболі?
- У кожного в ті часи була мрія мати звання майстра спорту. Тепер його легше здобути. Може саме цього мені й не вдалося… Шкода, що я закінчив грати у 28 років. У мене була серйозна травма, хоча на першість області ще у 46 років грав. На професійному рівні не було змоги більше виступати.
- І як доля розпорядилася вами?
- У 1974 році почав працювати у спортивному клубі хмельницького національного університету. Через два роки став викладачем кафедри здоров'я людини та фізичного виховання цього ж університету. Працюю й донині.
- Адальберте Адальбертовичу, чи стежити за виступами нинішнього хмельницького «Динамо»?
- Я спілкуюся з тренером та президентом команди. Свого часу ми з Валерієм Кроханом разом грали у «Динамо». Та й сина його – Вадима, добре знаю. Тепер важкі часи, треба щось кардинально змінювати. Справа в тому, що всі ми знаємо: футболу без грошей не буває, без них дуже важко щось створити. Хмельниччина заслуговує, щоб її команда грала хоча б у першій лізі. Тому, що друга ліга – це не той рівень для нашої області. Шкода, що ми тільки у другій лізі...
"Газета Поділля", №31 від 2 серпня 2012 року.
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
