У кожній галузі є такі імена, які говорять самі за себе, а ще про високий рівень професіоналізму. Такі люди стають кумирами декількох поколінь. Мені випала нагода зустріти таку людину на своєму шляху – футболіста (грав за: «Поділля» Хмельницький, «Динамо» Київ, «Дніпро» Дніпропетровськ, «Карпати» Львів, «Металург» Запоріжжя та ін. – ред.), тренера – Сергія Ковальця. Ще під час попередньої телефонної розмови з Сергієм Івановичем дуже вразила його щирість та простота. Ми зустрілись після тренувань ФК «Львів» на стадіоні «Сокіл». На зустріч приїхала трошки раніше, ніж було домовлено. Тому мала нагоду особисто поспостерігати за роботою професіонала.

-Якщо не заперечуєте, то хотілось би перш за все поговорити про матч «Сергій Ковалець збирає друзів» 2005-го року. Тоді у Хмельницькому відбулась подія всеукраїнського масштабу. А як Ви оцінюєте цей матч?

- От Ви нагадали, і я повернувся на чотири роки назад. Цей матч був для нашого покоління футболістів 90-х років. Тоді сказав на прес-конференції, що ми підтримали незалежний український футбол на належному рівні. І тоді, якщо Ви пам’ятаєте, збірна України потрапила на чемпіонат світу до Німеччини, завдяки нам, футболістам, які, може, непомітно пішли: Олександр Головко, Віталій Косовський, Василь Кардаш. Цей матч був прикрасою і даниною тим футболістам, які приїхали до вболівальника Хмельниччини, і вболівальник це оцінив. Тому свято було дуже класним. І я радий, що у мене все вийшло, що футболісти приїхали, що атмосфера була хороша на стадіоні. ’

- Просто так футболісти такого рівня не приїхали б. Вам легко зав’язувати дружні стосунки?

- Це говорить про те, що у мене все ж таки є певний авторитет серед футболістів. Багато було розмов серед них, що якби хтось інший проводив такий матч, то навряд би приїхали. Мені, звісно, приємно було чути такі слова. Все робилось без грошей. Ми хотіли винагородити футболістів, але… Багато людей, які обіцяли допомогу, нас підвели в останній момент. Неприємно стало, але, як сказав Сергій Бондаренко, який організовував прямий ефір на Першому Національному, було ще пару таких матчів, але це був найлюдяніший. Цей матч вийшов таким тому, що футболісти приїхали і грали від душі для вболівальника. Тоді був кінець чемпіонату, всі вони могли поїхати у відпустки, але приїхали до вболівальника. Там був експромт, коли мій син вийшов на заміну. Тут пенальті. Мені корч звів ногу. І це все було на рівні. Можливо, там є людина на горі, і Він так розпорядився. І ця заміна була справжня. На полі все, як у театрі, - експромт виникає з ігрового моменту, і немає запланованого.

- Зважаючи на успіх цього матчу, не хотілось би повторити його або провести щось подібне?

- Коли вже потім аналізував, то багато організаційних моментів зробив би інакше. Але такий матч можна лише раз в житті проводити. Подивимось, може, самі футболісти зберемося і зробимо щось подібне. Ми вже жартували, що Сашко Головко міг би такий матч зробити у Криму. Та багато інших футболістів могли б організувати такі ігри. Вважаю, що такі матчі потрібні для вболівальника, для майбутніх поколінь, для футболістів.

- Ви сказали, що на полі був експромт, коли Ваш син вийшов на заміну. Експерти високо оцінили його гру. А як Ви оцінюєте його успіхи у футболі?

- Для мене важливо, щоб син виріс нормальною людиною, щоб у нього були нормальні стосунки з однокласниками, вчителями, з футболістами. Для мене це важливо. А чи буде він футболістом чи ні, то вже таке. Головне, щоб він був Людиною. Мені приємно, коли приходжу до школи, і вчителі гарно відгукуються про нього, незважаючи на його пропуски.

- А Ви якось підтримуєте його футбольну кар’єру?

- Звичайно! Він у мене був, наче син полку. Я його брав на поле, коли в «Карпатах» грав. Мирон Маркевич дозволяв брати з собою дітей. Кирило - такий маленький, трьохрічний - був зі мною на базі. Ми з ним працювали, щоб він передачі робив, м’яч бив. Зараз він залишився в Харкові в «Металісті» в «Академії Футболу». Звичайно, що даю поради.

- Коли розпочали тренерську роботу, у Вас було багато закордонних пропозицій. Чи не шкодуєте, що залишились в Україні?

- До тренерської роботи почав себе готувати вже після тридцяти років. Тоді Мирон Маркевич давав проводити мені розминку, говорячи, щоб готував себе, як тренера. Вже у 32 роки я підказував молодим футболістам, як краще зробити те чи те. А із закордонними пропозиціями – десь у мене не вийшло, десь мене не влаштовували умови. Але я задоволений, що працюю в Україні. Дуже вдячний можливості попрацювати в Харкові. Чудова команда, хороші вболівальники. Задоволений, що зараз працюю з молодою командою, яка хоче вчитися, все розуміє. Найголовніше, що отримую задоволення від роботи з ними. От я сьогодні тренування провів і на душі у мене просто чудово. Взагалі, живу за таким принципом – все, що робиться, робиться на краще.

- А як складались стосунки з ФК «Львів» на початку?

- Звичайно, коли новий тренер приходить, є певна настороженість. Але я сам футболіст, тому мені легше зрозуміти будь-яку ситуацію. На початку сказав хлопцям, що маємо працювати на довірі, якщо довіри не буде, то і справи не буде. Вважаю, що у нас хороша команда, сильна. Ми граємо на рівні з усіма іншими командами. Програємо по результатам, але не по грі. Так, можливо десь не виходить виграти, але все ж таки трішечки не вистачає досвіду гри на рівні Прем’єр-ліги, трішечки не вистачає свого стадіону, свого вболівальника. Коли ми грали в Дубромилі з , Металістом і було 3 тисячі наших вболівальників. Це просто чудова атмосфера на полі, гравці відчувають підтримку. Як говорить наш президент Юрій Кіндзерський, він все робить для того, щоб у нас було чудове майбутнє.

- Ви сказали, що харківські вболівальники – чудові. А львівські?

- Львівські… На жаль, ми граємо на нейтральних стадіонах. Якщо б ми побудували свій стадіон на десять тисяч, то у нас вони були б. І я впевнений, щоб були такі ж класні, як харківські.

В той час, коли Ви грали за Хмельницьке «Поділля», вважають найкращим часом цієї команди. Як Ви прокоментуєте цю ситуацію?

- Приємно, що так думають вболівальники. Але до нашої плеяди були хороші футболісти, тренери. Пам’ятаю повні стадіони на кожну гру, коли був малим. Коли грав, я залишив частинку себе там. Мені дуже приємно, що хмельницькі вболівальники підтримують мене, хвилюються, бо я їхній, я виріс там. Кожна плеяда хмельницького «Поділля» вкладає частинку себе своєю грою у команду, і я також. Мені приємно, що мене пам’ятають і люблять.

- Як у Вас склались стосунки з Хмельницьким? Часто відвідуєте це місто?

- Так. У мене батьки у Красилові живуть. Там два брати, племінник Сергій Ковалець другий, друзі. Там пройшло моє дитинство. У цього міста дуже гарна атмосфера. Коли приїжджаю, то отримую лише позитивну енергетику. Хочеться, щоб у Хмельниччини була класна команда. Адже вболівальник там хороший, стадіон також. До речі, команда грає в Другій лізі, а на стадіон приходить сім-вісім тисяч глядачів. Навіть в прем’єр лізі не у кожної команди є таке. Користуючись нагодою, хочу передати вболівальникам, що вони дуже класні, що чудово підтримують. Коли мій приїзд збігається із грою «Поділля», я обов’язково спостерігаю за грою на стадіоні. Дуже хочеться, щоб Хмельниччина мала футбол вищого ґатунку.

- Як Ви думаєте як довго ще нам чекати на це?

- Потрібно, щоб була ціль. Вдячний вболівальник є, стадіон є, атмосфера чудова. Потрібно об’єднати всі зусилля, щоб була команда вищого ґатунку, адже хмельницькі вболівальники на це заслуговують.

Марія Турчина, «а5_Хмельницький».