У попередньому інтерв’ю легендарного воротаря хмельничан Лев Якович згадав братів Фоміних, один з яких був основним гравцем в хмельницькому «Динамо» середини 60-х років. Вони народились на Далекому Сході в Южно-Сахалінську, звідки їхнього батька і маму перевели по службі у Хмельницький, де брати й виросли. Тому ця розмова в нас буде з одним з перших вихованців хмельницького клубу майстрів – півоборонцем команди Євгена Лемешка, який встиг і відслужити в військовій частині 7429, що базувалась у нашому місті та в той же час стати срібним призером УРСР, тож знайомтесь – Віктор Іванович Фомін…
ГРАЛИ В ФУТБОЛ, БО БІЛЬШЕ НЕ БУЛО ЧИМ ЗАЙНЯТИСЬ
- Вікторе Івановичу, як ви почали грати у футбол?
- Ми ще в Раковому мешкали і грали всі в футбол. В нас в дев’ятій школі стадіончик був і ми там постійно стирчали. Це зараз Ракове розбудувалось, а тоді було військове містечко, яке складалось з чотирьох будинків і навколо пустир. Більше не було чим зайнятись.
- А коли ви почали займатись в групі підготовки «Динамо»?
- Починав я грати в юнацькому складі «Динамо» як ще у школі вчився. Тоді була клубна команда і вона грала на область і були юнаки: старші і молодші. То старші грали на першість України серед юнаків. Вони рахувались при команді майстрів.
- А як ви туди потрапили?
- Якось ми перемогли на першість дворових команд міста на стадіоні по Щорса. Потім там в Раковому граємо собі в футбол, приходить Смірнов Євген: хлопці я вас всіх беру до себе в «Динамо». Сказав прийти о такій-то годині. І все, зібрались, прийшли. Він нас прийняв, видав такі тапочки прості, майку, труси, гетри і так ми почали тренуватись в Смірнова. Потім, коли перейшли в старшу групу, нас вже Льова Зільберман почав тренувати і так вже тренував до клубної команди. Перейшли до клубної команди, хто перейшов, хто пішов в іншу команду, а хто взагалі кинув футбол.
- Вікторе Івановичу, а як ви потрапили в основу «Динамо», тоді ж не так просто було це зробити?
- Був ще такий Семен Львович Сосін в техучилищі на трансформаторному заводі. То він там фізруком був. Забрав нас до себе. Звідти я попав в збірну України по «Трудовим резервам». Ми поїхали у Вільнюс, Таллінн, Ригу – була спартакіада в союзі по легкій атлетиці, баскетболу ну і футболу. І ми виграли і стали чемпіонами радянського союзу. І я приїхав сюди, і мене Лемешко забрав в команду. Так я і попав в цей клас Б.
ТОДІ ЗВАННЯ МАЙСТРА СПОРТУ КОТИРУВАЛОСЬ
- В 1960 році в команді «Динамо» був єдиним місцевим гравцем Альфред Колюшенко…
- Так, пам’ятаю його. Такий чорнявий був чоловічок. Він був футболістом від Бога. Ми їздили за клубне Динамо грати: я, Валік - мій брат, Петровський Льоня, Алік Колюшенко, Льова Зільберман по-моєму воротарем був. Алік там чудеса з м’ячем витворяв, але потім він футбол закинув. А раніше як команда тренувалась, він постійно приходив на стадіон і дивився. Була така вправа, що Лемешко подавав кутовий справа і треба було злету забити правою ногою, потім зліва і треба було лівою забити. І ніхто не міг забити жодного гола. Лемеха: Альфред , ану йди сюди, а ти давай принеси йому на ноги щось. Йому виносять кеди, він їх надягає. Турпак в воротах був. Що не подача, Альфред гол забив, що з лівої ноги, що з правої. Лемеха: давай я тебе в команду знову заберу. Але той відмовився. Потім він в Брянськ поїхав.
- В 1966 році ви разом з командою вибороли срібні медалі чемпіонату України в класі Б після безкомпромісних ігор з «Авангардом» з Жовтих Вод. Це було найбільше досягнення за всю історію клубу…
Стоять (зліва направо): В. Турпак, О. Дєнєжніков, В. Мітін, Р. Саркісов, Л. Лемещенко, Б. Соколов, О. Гриць, І. Герег, В. Андрущенко, Д. Кісільов, В. Самошкін, Б.Грішин
Сидять (зліва направо): М. Варвашевич, Ю. Бабак, Ю.А. Аванесов, П.В. Коротєєв, М.А. Голяков, А.Г. Мельник, І. Махно, В. Фомін
- Розкажу одну історію. Приїхав суддя до нас на першу гру «Авангардом» і сказав Голякову, ну як, запропонував: Купите мені холодильник «Донбас», - тоді вони дуже котирувались, - я вам роблю гру. До нас ці відомості не дійшли. А вони у себе це зам’яли… Тут нічию граємо, там – нічию, і в Києві програємо. От потім йде весілля, Турпак Вітька одружується на одній мадамі. І дали однокімнатну квартиру електростанція наша і там ми зробили нашу маленьку вечірку. А будинок лише побудували, там ще сміття на подвір’ї і наш адміністратор Давид Шойхет під цю тему проговорився, що була така пропозиція, але Голяков зам’яв цю справу. А Мітін, Соколов, Саркісов, Лемещенко вже на схилі років були. А тоді звання майстра спорту котирувалося. Вони взяли цього Голякова побили і в алюбастр кинули (сміється). Якби сказав, що так і так суддя запропонував… Тоді грошей було нормально, команда грала добре і в всіх були гроші. Молодь тоді отримувала 120 рублів зарплати, а такі як Мітін, Соколов, хто вже в колективі був отримували по 140 рублів. І харчування безплатне. Нас тоді курував Ватченко. Якщо щось, то до нього звертався Лемешко, а той давав вказівки.
- У вас в «Динамо» і служба пройшла…
- Нас було десять солдат в команді… Закінчився сезон і ми поїхали в Київ. До нас приставили солдата, він нас зібрав в купу. На вокзалі нас постригли і в Київ приїхали. Потім перевезли нас в Дарницю. Там був навчальний пункт. Побули там, прийняли присягу, приїхали назад сюди в Хмельницький, от, в спеціальну роту. Ми здали форму і на цьому служба закінчилась. Це все завдяки генералу Коротєєву П.В. було.
СЛУЖИЛИ МИ ТОДІ ПО ТРИ РОКИ
- А хто з вами з команди були на службі?
- Був Юра Бабак, я був, Саша Дєнєжніков, Міша Варвашевич, Олег Гриць, Діма Кисільов. Служили ми тоді по три роки, але перед самою демобілізацією в 1968 році перейшли на два роки. Але перед тим зробили дві демобілізації - одну весняну, а іншу - зимову.
Було таке, коли закінчувався сезон, то Лемєха всіх хто в армії був в роту відправив. Перевдягнули в форму. Командир роти так: підйом о шостій ранку, зробили зарядку, а звільнювальну вже виписали. Каже: йдіть куди хочете до 24:00, не розкладайте мені тут дисципліну. Це тоді Лемешко сказав, щоб ми попробували солдатської каші: може краще бігати будуть (сміється). Це було в двоповерховій казармі на вул. Фрунзе (нині – вул. Кам’янецька), там де розміщувався особливий резерв дивізіону на випадок непорядку в місті, який складався з 30 чоловік і куди ми входили. Ця рота конвоювала з вокзалу і на вокзал в’язнів, а також обслуговувала суди, але лише надзвичайні справи.
- В 1968 ви демобілізувалися і поїхали у Луцьк?
- Поїхав туди. Там сезон побув і все. Умов ніяких там не було. В якомусь спортзалі мешкали там, зарплати не платили. Коротше – бардак.
АРАПАКІ ВОЛОДЯ В НАС БУВ ТРЕНЕРОМ
- Коли ви повернулись в Хмельницький, то продовжили грати в футбол вже на аматорському рівні?
- Приїхав сюди і влаштувався на радіозавод. Був там Вітя Бражкін і Стасік Смірнов. Вони працювали інструкторами по спорту. Взяли мене теж інструктором виробничої гімнастики на завод. А на заводі теж була футбольна команда і непогана команда. Потім Вовка Баранов почав створювати свою команду, щоб грати на першість України по колективам фізкультури. Це були дві конкурентних команди. В 1969 році ми з «Хвилею» на першість області ДСТ «Авангард» переграли «Енергію» і поїхали на чемпіонат України цього товариства в Берегове. Ми там зайняли останнє місце. Грали з такими командами, як ніби командами майстрів, серйозно. Але щоправда, як грали з Тернополем останню гру, то в Берегове і Тернополя виходило порівну очок, але якщо Тернопіль наб’є нам цілу торбу, то вона виходить на перше місце. От прийшов тренер команди Берегове і каже: якщо ви упретесь, то все буде добре. Ми й уперлись Льоню Пелюха поставили в напад, а всі сіли в оборону. І Льоньку визнали кращим нападником, Берегове зайняло перше місце, накрили нам стіл в ресторані за їхній рахунок.
Потім Вовка Баранов почав робити свою команду, переманив мене до себе, ще людей, коротше зробив команду. Почали тренуватись, все, зіграли декілька разів, але потім директор видно подивився, що це великі фінансові витрати – команду утримувати і сказав: до побачення, хлопці. Тоді я повернувся на радіозавод і до пенсії вже там працював.
- А грати у футбол коли ви закінчили?
- Арапакі Володя в нас був тренером декілька років і Папірович Герун, а коли він пішов з команди, то стало гірше, гірше, гірше і потім команда розпалася. Директору головне, щоб художня самодіяльність була і все.
- В 1976 році команда «Динамо» перейшла на баланс радіозаводу і отримала назву «Хвиля»…
- Так назвали «Хвиля», не було що робити. Потім подивились, що це велике ярмо на шию і відмовились. А за рахунок чого жила ця професійна команда, «Динамо» В. Крохана?
- Перший рік ФСТ «Динамо» фінансувало, а потім народні депутати.
- Зрозуміло, що ж буду йти на рибалку.
- Любите рибу ловити?
- Так, люблю цю справу (сміється).
- Дякую вам за розмову, до побачення.
- Всього доброго.
розмовляв Вадим Василишин
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
