- Григорію Андрійовичу, розкажіть, будь ласка, де Ви народилися, хто був Вашим першим тренером по футболу?

- Я родом з Кіровограда. Там закінчив дитячо-юнацьку футбольну школу. Азів футболу мене вчив перший тренер Володимир Прокопович Рєзніков, а потім вже у юнацькому футболі моїм тренером був Віктор Михайлович Третьяков. 

- А як починалась Ваша футбольна кар’єра?

- Розпочав професійні виступи я в олександрійському «Шахтареві», який виступав у класі Б. Запросив мене, сімнадцятирічного хлопця, в Олександрію один з корифеїв українського футболу Йосип Давидович Лівшиць. Пізніше ми зустрілися із ним знову в 1973 році в Хмельницькому, як він став начальником місцевого «Динамо». А в олександрійській команді я провів рік. 

- Григорію Андрійовичу, а потім Ви потрапили в київське «Динамо»?

- Так. Якось після гри «Шахтаря» у Києві проти місцевого СКА на стадіоні «Динамо» до мене підійшов Михайло Михайлович Коман і запросив у київське «Динамо». Я погодився, адже виступати в складі популярного динамівського колективу було моєю мрією. Грав я «під основою» у дублюючому складі два роки. Товариші по команді мені довірили капітанську пов’язку…  На жаль, важка травма, яку я отримав восени 1967 року у грі з дублерами московського «Спартака» звела нанівець перспективу виступів в основі «Динамо». Лікуватися довелось довго, хоча дехто радив закінчувати з футболом. Добре, що мої приятелі Юрій Єськін і Олександр Кафаджі запросили мене до Харкова, де компетентний лікар у спортивній медицині встановив точний діагноз і дав рекомендації щодо лікування.

- Із Юрієм Єськіним та Олександром Кафаджі Ви згодом проходили службу в Хмельницькому «Динамо». Розкажіть, будь ласка, про цей період у Вашій кар’єрі.

- В Хмельницькому після закінчення університету на мене чекала служба в армії. Хоча мене тягнули в столицю – київське СКА, та я віддав перевагу хмельницькій команді. І в період виступів за «Динамо» два роки поспіль входив до складу збірної УРСР, тренером якої був Євген Пилипович Лемешко. Ми всі пройшли курс молодого бійця. Потім вже почались тренування. Взимку взяли нас в команду – перевели вже «на гражданку». У цьому сезоні я забив 10 голів – це при тому, що я виконував роль заднього оборонця. Переднього Микола Гриневич в основному грав. І вийшло так, що в мене майже всі голи були то з штрафного, то з пенальті.

- Григорію Андрійовичу, можливо Вам запам’ятався котрийсь із голів у складі хмельничан?

- Пам’ятаю у 1972 році дуже гарний м’яч я забив ужгородській «Говерлі» в домашньому матчі. Так вийшло, що в перші хвилини ми щось не розібрались і пропустили, а потім я забив: як м’яч вилетів за штрафний майданчик, я його на груди собі підіграв і зльоту дав йому туди в «дев’ять». Оце влетів пристойний м’яч. Другий м’яч ужгородцям я забив зі штрафного – ми тоді 4:1 виграли. Тренер на установці ніколи не казав, щоб хтось підходив до м’яча, але в мене з лівої виходило влучно «стріляти». Найгарніший гол зі штрафного в мене вийшов у Горлівці, коли ми виграли в «Шахтаря» - 1:0. «Пеналі» я виконував теж чітко. Бувало й на силу бив, тому що як відчував, що воротар стоїть серйозний, то міцний удар був, а якщо ні, то на технічку – вліво, вправо – отак (сміється).

Перед відкриттям сезону 1973 року, Г. Іщенко другий зліва

-У 1982 році Вас запросили працювати в Хмельницький вже у якості головного тренера

- Я коли повернувся в 1982 році у Хмельницький – команда була на останньому місці. Я приїхав – «Поділля» грало з Кривим Рогом. 2:0 програли. І мене запросив Морськой, такий був секретар обкома КПУ. А Шатоха був головою обласного спорткомітету. Він подзвонив мені по завданню секретаря обкома. Я приїхав гру подивився. Георгій Миколайович: «Ну що?» – говорю: Як ви вважаєте. –«Ми тебе беремо головним тренером». – Кажу: Добре. І перше тренування – я Шкрету і ще людини 3-4 відрахував, тому що я мав інформацію по цих футболістах, що від них допомоги мало. Я коли приїхав, то працював Роберт Саркісов, Володимир Козеренко – допомагали Гончарову. Вони пішли. Козеренко прийшов до мене – ми ж разом грали – каже: «Андрійович справа в тому, що в мене така ситуація, що по стану здоров’я я хочу в Одесу поїхати. Володя, - кажу, - якби ти був гравцем, я б тебе вмовляв – вирішуй сам. Загалом, він написав заяву і пішов. Тоді я взяв Аркадія Морговського з ДЮСШ Поділля і начальником команди замість Саркісова став Сосін Семен Львович.

- Григорію Андрійовичу, в 1984 році Вам випало працювати в хмельницькому «Поділлі» помічником Андрія Біби. Чим запам’ятався цей сезон?

-  За переїздом є військова частина (зараз 8-й полк ГУР ЗСУ - ред.) – там колись тренували команду. Тому що якщо дощ, болото – на поле не пускають. До мене підходить один майор і каже: «Товариш тренер можна з вами поговорити?» - Я кажу: «Так». – «В нас, - говорить, - є два футболіста, які приїхали один з Чернівців, один з Тернополя». - І каже: «Вони в нас проходять курс молодого бійця. Шкода хлопців – плачуть». Я кажу: «Давайте». – «Я їх завтра викличу і ви з ними поговорите». Приходжу в частину і викликають Вітю Вересюка і Вітю Мглинця. Я приходжу до Біби і кажу так і так. Він каже: «Ну бери, подивимось». Тоді я їх привів в гуртожиток на 9-й поверх – поселили їх. Десь через день, через два поїхали в Яремче. І вони в нас прижились. Один грав на позиції центрального оборонця, а інший – півоборонця. І Дунець з Козеренком їх відчислили.  Мглинець поїхав в Чернівці і став там капітаном «Буковини», а потім його в «Чорноморець» Буряк забрав. І доволі пристойно і довго грав.

В. Мглинець в середньому ряду поруч з А.А. Бібою, у верхньому ряду справа В. Вересюк над Г.А. Іщенком 

- Григорію Андрійовичу, Ви очолювали хмельницьке «Поділля» тричі у 1982, 1985 та 1991-1992 роках, що було схожого у «Поділля» цих періодів?

-  Виходило так, що я постійно команду брав – вони постійно на останньому місці йшли або передостанньому. Я як рятівник. Один момент був, що я взяв Середзинського такий з Москви був у 1985 році. Він тут в спорткомітеті міському працював, десь щось крутився. Загалом бруду налив на мене. Я одразу переходив на дитячо-юнацький футбол. В мене не було розривів. В мене взаємозв’язок був з великим футболом і юнацьким.

- В СДЮСШ «Поділля» Ви взяли групу хлопчаків 1980-81 років народження.

- Взяв хлопців з першого класу і так їх вів кого до спортінтернату, кого до закінчення школи. З моїх вихованців Віталій Розгон виступав у складі хмельницького «Поділля», ризького «Сконто», самарських «Крил Рад», луцької «Волині», сімферопольської «Таврії», київського «Арсеналу». Зараз він очолює білоцерківську «Арсенал-Київщину» і ми постійно зідзвонюємось. Інший мій вихованець Богдан Шершун став фіналістом чемпіонату Європи-2000 у складі української збірної U-18, а в 2005 році виграв Кубок УЄФА у складі московського «ЦСКА». До речі, він зараз проходить тренерські курси і теж збирається стати тренером.

Б. Шершун стоїть у червоній куртці поруч з Г.А. Іщенком, у цьому ж ряду передостанній В. Розгон

- У 1991 році Ви очолили «Поділля», коли клуб став госпрозрахунковим, тобто вже був самостійною структурою.

- Вони зіграли 6 турів. І жодної перемоги, жодної нічиї. – розповідає Григорій Андрійович Іщенко. – І я прийняв команду. В нас перша гра була з «Поліссям» і зіграли внічию – 1:1. Потім приймали «Десну» Чернігів, яку очолював Михайло Іванович Фоменко і ми переграли їх, хоча по ходу програвали 1:0, 2:1, тоді 3:2. В кінцевому підсумку 5:4 виграли. І так ми потихеньку-потихеньку йшли 15 турів без поразок. Вже деякі вболівальники, Саша (О.Д. Лотоцький – ред.) був такий, говорили: «Не втомився вигравати?». –  Я кажу: «Ні, не втомився. Грає команда, а не я».

Це був період, коли тільки клуб професійний зароджувався, футбол, контракти.І прийшов Немов, якого зробили президентом. В мене конфлікт був з ним. Прийшлось піти. А так команда в цей період була гарна: і Карачун, і Сартаков, і Кулініч. Я їх мотивував чим? Вони сильно хотіли поїхати закордон. В мене був зв’язок з Угорщиною. І те що я їм обіцяв – вони грали доволі пристойно за «Поділля» і потім вони поїхали в Угорщину. Команда була гарна: і Сорокін, і Кондак – оборонці, і Баталов – в воротах. І Снігур Ігор. І Кісера Володя. І Віталій Бугай. Потім я залучив і Кирлика і Колю Гаврилюка. Оганесов з Олександрії приїжджав тут в Хмельницькому грав. Він не поганий, але у нього щось з ногами – травми. Я і Яременка брав і Фурик в мене в «Поділлі» грав. Потім вони вже в «Адвіс» переходили і я пішов працювати. Моє футбольне життя складалось на користь як хмельницького, так і українського футболу загалом. Хоча десь мене зрадили, десь я повівся трохи не так як треба було. 

     - Григорію Андрійовичу, Ви маєте бути заслуженим тренером України

- В 2001 році олександрійська «Поліграфтехніка» вийшла у вищу лігу. Я був старшим тренером. Головним то був Роман Покора, але ми на рівних працювали. Тоді мені зателефонували з ФФУ і сказали, що за перехід команди з Олександрії у вищу лігу, за виховання майстрів спорту Богдана Шершуна, Віталія Розгона, а також за залучення до професійного футболу Андрія Кирлика та Руслана Костишина мені присвоєно звання заслуженого тренера України.

- Що ж бажаємо Вам всього найкращого

- Всього доброго, щасливо

Розмову вів Вадим Василишин, редагував Віктор Зарванський