Багато подільських вболівальників знає цього підопічного Євгена Лемешка, одного з лідерів хмельницького "Поділля" 90-х років минулого століття, коли хмельничани грали у першій лізі чемпіонату України. Проте не всі знають, що легендарний оборонець "Поділля" грав під проводом, колишнього воротаря, Євгена Лемешка і в "Борисфені", а також завдяки якому наставнику "Поділля", в минулому теж воротарю, цей оборонець повернувся в Хмельницький. Отож знайомтесь, один з гравців того складу подолян, які застали останній прихід Євгена Пилиповича в Хмельницький, оборонець "Поділля" 1991-1997, а також 2003-2004 років – Ігор Євгенович Кондак...

ГРИГОРІЙ ІЩЕНКО - ЄДИНИЙ ТРЕНЕР, ПРИ ЯКОМУ БУЛО БАГАТО МІСЦЕВИХ ФУТБОЛІСТІВ

- Ігоре Євгеновичу, де ти народився, починав робити перші кроки у футболі?
- Народився у Полтавській області, місті Гребінка. Залізничний вузол такий є. Першим моїм тренером був Тарасюк Олег Антонович. Ми разом з Ігорем Симоненком, теж в подальшому гравцем «Поділля», у нього тренувались при місцевому «Локомотиві».

Першим професійним клубом був - «Нива» Тернопіль у 1990 році. А до того з 1982 року я навчався в школі «Динамо» (Київ). Потім пройшов рік і в 1984 році – харківський спортінтернат – 4 роки. Там вже всі майже умови були. Не майже, а всі умови були. Ми мешкали всі разом і тренувалися всі разом, змагання постійні. І в 1987 році стали чемпіонами турніру совєтського союзу серед спортінтернатів під назвою «Переправа».

- Після закінчення спортінтернату, як далі почалась складатись твоя кар'єра?
- Після того як у 1988 році закінчив навчання, потрапив в СКА «Карпати» Львів. Тоді чемпіонат серед інтернатів проходив з роз'їздами. Ми грали у Львові і так приглянувся і запросили. Потім в 1989 році ми разом з Олександром Порицьким грали за «Цукровик» Чортків. Виходило так, що Чортків виходив в другу лігу і нас запросили для підсилення команди. Ми виходить, що і служили і грали – була ігрова практика. Потім два роки цих пройшло і була «Нива» Тернопіль.

- В Чорткові побачили твою гру і забрали в Тернопіль?
- Мабуть. Там був тренером Олександр Георгійович Павленко – дуже гарна людина і як тренер, і як педагог. Там я познайомився з Баталовим Аркадієм Юрійовичем. Або я йому приглянувся, або він до мене більш лояльно відносився як до молодого. Так почали спілкуватися, можна сказати – дружити. Проводили вільний час разом і потім його запросили в «Поділля». Це був січень, 1991 рік. В Хмельницькому на скільки я зрозумів теж була реорганізація. Тренери були з Москви, а Баталов же сам родом звідти. І якось вони через нього почали по два, по три чоловіка збирати в свою команду. І так Юрій Аркадійович мене за собою запросив – так воно пішло все. Проте я не пам'ятаю, які це люди були, бо там два чи три місяця - і їх потім звільнили чи вони самі пішли.

- Офіційних матчів вони не провели?
- Ні. Там у них якась плутанина була, по-перше, з керівництвом. Потім прийшов Ледовських, тоді Іщенко. Григорій Андрійович пропрацював рік: друга половина 1991 року і перша половина 1992. Григорія Іщенка хотілось відмітити, як наставника і як педагога. До речі, це мабуть був єдиний тренер, при якому було багато місцевих футболістів. Потім був Микола Гриневич, тоді було два заходи Юрія Аванесова. Таке було, що два-три місяці і - нові тренери.

- А з чим це було пов'язано на твою думку?
- Я не думаю, що це місцеві керівники вирішували. Все рівно все було пов'язано з обласною і всеукраїнською федерацією футболу. Може якісь рекомендації давали в Києві.

ВІД ТАКИХ ЛЮДЕЙ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ

- Після другого кола сезону 1992-1993 років у клубу з'явився канадський спонсор, команда стала називатись Норд-АМ-Поділля. Замість Юрія Аванесова тренувати команду був запрошений Віктор Матвієнко…
- Але у нього щось не вийшло і залишив команду. Ми на збори з ним їздили: і в Ялту, і в Болгарію. Почали чемпіонат з ним. І потім, не знаю по яким причинам, він пішов з команди. Можливо щось пообіцяли, а людина зрозуміла, що цього не буде і залишила клуб.

- Після нього «Поділля» очолив Євген Пилипович…
- Євген Пилипович – це легенда. Ми всі на нього дивились з широко відкритими очима, як на ікону. Це дійсно так було. По-перше, це – особистість як тренер і як людина. По-друге, Лемешко – весела людина, тобто пожартувати у нього дуже гарно виходило. І в нього, а Євген Пилипович сам по собі дуже ерудована людина, гумор був цікавим. І на тренуваннях, і в іграх як педагог теж дуже сильним був. Він знав, що кому сказать, що кому зробить. Як пожартувати, на кого прикрикнути. На кого просто подивився і всі все розуміли. З собою він взяв Юрія Бакалова з «Торпедо» (Запоріжжя). Він планував зробити команду на перспективу. Ми тоді зібрались по 20-23 роки, такого віку, що тільки й грати. Але конкретних завдань тоді не було.
Можливо перед Лемешком ставились якісь завдання, але до нас вони не доходили. Знову ж таки по тій традиції, яка склалася у Хмельницькому, я розумів, що він теж не знайшов спільної мови з керівництвом команди, або міським чи обласним керівництвом і тому людина покинула місто і свої обов'язки головного тренера.

- Мені розповідав Анатолій Гнатович Мельник, який на той час був головою міського спорткомітету, що водив його в міськвиконком. Там він поставив свої умови, а йому сказали: про що ти говориш – і Лемешко пішов…
- Все банально. Люди приходять з якимось своїми ідеями, з якимось натхненням, але це нічим далі не підкріплюється і люди просто лишають команду... Потім Євген Пилипович переїхав в Харків і запрошував туди мене.

- Чому ж не поїхав?
- Мені здається, що не вистачило розуму, тому й не поїхав. Я там не беру матеріальні блага чи квартирне питання, то другорядне. По-перше, я думав, що ще молодий, ще встигну пограти у вищій лізі, але час спливає дуже швидко. Тобто треба було йти за Євгеном Пилиповичем. Від таких людей не відмовляються.

Після Лемешка прийшов Вусатий і Мандриченко йому допомагав. Вони разом прийшли з Тирасполя. Тренувальний процес у них був досить цікавим. Скажімо так, на тренуваннях і на іграх вони заставляли більше думать, чим бігать. Але після першого кола й вони покинули клуб.
Потім в команді знову з'явився Юрій Аркадійович Аванесов. При ньому мене намагалась підписати вінницька «Нива». Але по суб’єктивним і об’єктивним причинам цей перехід не відбувся. І в 1994 році я отримав квартиру. Виходить, що як оформлялись документи – це був Норд-АМ-Поділля, а коли я вже отримував квартиру - вже президентом був Ресан Чогадзе.

КВАРЦЯНИЙ ХТІВ, ЩОБ Я ЗАЛИШИВСЯ

- Потім у твоїй кар'єрі був «Борисфен»
- Знову ж таки, дякуючи Євгену Пилиповичу, тому що по його рекомендації мене запросили в «Борисфен», де Лемешко в ті часи працював. Так, я півроку провів у Борисполі. Мене мали купити, але не змогли знайти спільну мову президент Чогадзе із президентом «Борисфена». Хмельницький просив за мене 35 тис. доларів, а «Борисфен» давав 30 тис. Після того, як хмельницька команда написала листа в федерацію про мою дискваліфікацію, останні дві гри я вже грав за «Поділля».

- Ігоре Євгеновичу, ти повернувся в Хмельницький і тут вже був місцевий тренер Михайло Дунець
- Так. Я зіграв ще при ньому за «Поділля». Потім негарна історія трапилась між керівництвом клубу і Михайлом Михайловичем, про яку я не хочу згадувати. Дунця через деякий час попросили з команди. Після нього прийшов Володимир Стрижевський.

Я рахую, що за мій час, що я провів у Хмельницькому, при Стрижевському найкраща команда була. Нам просто не вистачило тоді підтримки керівництва, сприятливого відношення місцевої влади. І ми б грали у вищій лізі. Там був один період, що ми йшли 3-ті, 4-ті, 2-гі. Якби Чогадзе рішення для себе прийняв, що треба пограти команді у вищій лізі, тому що запрошували і в Київ, в федерацію футболу не раз, щоб він приїхав і якісь умови вони між собою з'ясували. Розумієш, які умови. Але він порахував, що йому це не потрібно. На ті умови, які йому запропонували, ресурсів у нього не вистачить. Але команда гарна була: всієї основи вік був 24-25 років. Плюс Стрижевський привіз з собою Саню Поклонського, який потім заграв у Дніпропетровську, Мішеніна, який потім грав в «Ниві» (Тернопіль) у вищій лізі, Хоменка Ігоря. Якраз в ті часи і місцеві дарування проявили себе: Костишин, Стасюк, Матанчук. Все добре було.

- В команді також були легіонери…
- Так. Чогадзе привіз своїх земляків. Теймураз Кіпіані, Георге Магріані і Ніязі Брунджадзе – це три людини, які постійно грали в основі. Може якісь ігри або через картки або із-за травм вони пропускали. Пізніше прийшов грузинський воротар Георгій Бабуадзе і теж був основним, але ми з ним в одній команді мало пограли.

- Після першої половини сезону 1996-1997 років «Поділля» очолив Віталій Кварцяний
- Так. Потім прийшов в «Поділля» Віталій Володимирович. Теж легенда українського футболу. Зараз він працює. Дай Бог йому здоров’я. Всі бачать, яка це емоційна людина, який це тренер. При ньому теж все було дуже гарно. Це один з небагатьох тренерів , який виконував все, що стосується футболу і футболіста. Тобто те, що він пообіцяв, те виконував. Якщо у нього якимось чином не виходило виконати, то він майже завжди залишав команду, підходив до людей – вибачався і казав, що у нього не виходе по різним причинам, але він один з небагатьох, хто дбає і думає про футболістів. Він кричить, не кричить – у нього така любов до гравців.

Тоді в Чогадзе були проблеми з бізнесом. У нього теплохід арештували. У бізнесі в нього стались великі прорахунки. Ми півроку взагалі не бачили ніяку заробітну плату, преміальні не отримували. В нас доходило до того, що займали один в одного гроші. Я знаю, що жінки футболістів ліпили пельмені або вареники і здавали в кафе. І на ці гроші, які вони там виручали, утримувались сім’ї. Тому так не могло тривати довго. Перед кожною грою збираємось на дев’ятому поверсі і сперечаємось. Кожен свою думку висловлює: виходимо чи не виходимо, страйкуємо чи не страйкуємо.
Як ми проводили гру з «Металургом» у Донецьку - теж така сама ситуація. Пообіцяли, що якійсь копійки дадуть. Теж нічого. Тоді було зібрання і Кварцяний: в кого яка думка? Моя думка: граємо для людей, в нас має бути ігрова форма, тому я дограю сезон, а потім – все. Навіть, якщо гроші будуть, то все одно піду.

- Але команда краще грала навесні, ніж у першому колі…
- Кварцяний дуже гарну команду зліпив. Якщо ми за перше коло набрали 12 очків, то за друге - 34. Це показник дуже серйозний. А вилетіли із-за того, що Міазі Бруджадзе в домашній грі з ЦСКА-2 вийшов на заміну, а мав пропускати – дві чи три картки жовті мав. Але зіграв 20 хвилин і нам зарахували поразку.

- Ігоре Євгеновичу, а хіба у клубу були кошти на першу лігу у наступному сезоні?
- Не було, але все рівно. Чогадзе потім відійшов від футболу. На його місце прийшли інші люди. Все рівно я думаю, що команда була б у першій лізі. І місцева влада б якісь важелі впливу чи допомоги знайшла. Та й Кварцяний не та людина – він знайшов би в будь-якому випадку гроші, людей би знайшов, які б допомагали.

- І що сталося далі?
- Так ми сезон закінчили. Кварцяний хтів, щоб я залишився. Це не в Кварцяному була проблема, навпаки з ним дуже приємно було співпрацювати. Але в самому керівництві клубу, структурі клубу і відношення міста до футболу – це все набридло було. Тому що мені видавалось, що ніхто не надавав ніякого значення команді. Все трималось на ентузіазмі. Воно так, напевно, в ті часи і було, що футбол в першу чергу тримався на ентузіазмі. Потім Віталій Володимирович почав мене продавати в Білорусь, в Польщу я не поїхав сам, бо не готовий був. І так в результаті в Росію продали, в Південний Урал, а це вся важка металургія. В нас спонсор команди був гірничо-металургійний комбінат. Екологія дуже важка. І умови для життя, скажімо так, були негарні. Потім чотиригодинний перепад.

Я рік прожив там і за цей рік так і не зумів акліматизуватись. Якщо в нас в Україні 12-та година ночі, то там четверта ранку – в третій четвертій годині я тільки лягав спати. А в 8-й потрібно було вже вставати на сніданок чи на зарядку. Потім травму отримав – розірвав зв’язку в коліні. В клубі стабільно, до речі, справно платили зарплату і на збори в Болгарію взяли. Я з гіпсом на милицях поїхав у Болгарію. Потім там прийшов новий тренер, привіз із собою нових 9 чоловік. Я так побачив, що на мене вже не розраховують і поїхав додому на відновлення. Тим паче сім’я була в Хмельницькому. В мене тільки Антон народився. Пройшло ще місяця чотири, бо травма була дуже серйозна – півроку навіть не торкався до м’яча. І вирішив – може вдома так сподобалось – не вертатись в Росію. Передзвонив , поспілкувався, приїхав забрав екіпірування. Зі мною розрахувались, як має бути.

НАСТАЄ ЧАС, КОЛИ ТОБІ ВЖЕ ТРЕБА ВИХОДИТИ

- І куди далі поїхав?
- В ті роки була команда «Варва» з Чернігівської області. Ця команда була в другій лізі, але коли розбився цей літак, де був президент «Варви», в Лобаса, екс-гравця київського «Динамо» – дружина з двома дітьми, в Лемешка – дружина, то клуб відмовився від другої ліги, а грали на чемпіонат аматорів. А в мене з Росією був професійний контракт і по тодішнім законам я не мав право грати 2,5 роки у професійних клубах. В ті часи мене запросили в цю команду з Варви. І так провів півтора роки. Якраз ми тоді виграли кубок України серед аматорів. В аматорській лізі зайняли третє місце. Команда гарна була – майже вся залишилась, що грала в другій лізі.

- Потім ти виступав за «Лукор»?
- Так. Там теж - фінансові проблеми. Коли президент клубу приватна особа, то декілька років команда тримається на плаву, а якщо немає допомоги місцевої, вони в будь-який момент банкрутують. В Калуші спонсором був Лукор. Там ми грали в другій лізі, нас розпустили. Потім через тиждень дзвонять: все давай там у нас реорганізація – об’єднуються «Лукор» Калуш і «Прикарпаття». Один спонсор був - цей Лукор. І ми виходить закінчували в другій лізі чемпіонат, а почали новий в першій.

- А ви не мали виходити в першу лігу?
- Ні. Ми зайняли 5-е місце в тому сезоні. Я вважаю, що проблема «Прикарпаття» була в тому, що не ті люди зібралися вирішувати завдання. Як таких задач не було – залишитись в першій лізі. Але знову ж таки чехарда з фінансами, неузгоджені дії між собою. І вийшло, що «Прикарпаття» вилетіло, а «Лукор» в сезоні 2002-2003 вже зайняв перше місце в другій лізі, хоча спонсор був один і структура була одна й та ж.

- Ігоре Євгеновичу, а чому ти повернувся в Хмельницький?
- Аркадій Юрійович Баталов запросив, з яким ми стосунки підтримували ще з тих часів. І я вирішив закінчити кар’єру в «Поділлі».

- Після цього сезону «Поділля» об’єдналось з ФК Красилів
- Чому розвалився футбол у Хмельницькому, тому що відбулось злиття Хмельницького і Красилова. І команда переїхала в Красилів. Це все планувалось спонтанно і вирішилось влітку. Я розумію, що в Хмельницькому були дуже великі проблеми з фінансами і Красилів вирішив повернути в Хмельницький першу лігу. Мені вже тоді було 34 роки, а Мандриченко, який ще в 1993 році був в команді помічником у Володимира Вусатого, розраховував лише на молодь, тому і Магріані, і мене, і всіх кому за 30 попросили з команди.

Коли ти молодий, то в автобусі тебе заганяють аж туди - на двигун. Потім проходить час – ти вибираєш собі козирні, зручні місця. Потім коли стаєш старшим – поближче до тренерського складу, а потім настає час, коли тобі вже виходити треба.

А ти як приїхав, то автобус той самий був, що в 90-х роках?
- Так. Ікарус. Водіїв - Володимирів Рака і Бреся вже не було. Ми з ними всю Україну об’їздили вздовж і поперек.

- Володимир Бресь був воротарем в команді, і мабуть, щоб не залишати автобус він став водієм

- Він дуже гарний водій.

- Що ж дякую за розмову, до побачення

- Будь ласка, до побачення



розмову вів Вадим Василишин