- Ігорю Миколайовичу, згадайте Ваші дитячі роки. Звідки Ви родом?
- Народився я у 1955-му році на Дальньому Сході. Хоча мій батько з Хмельницької області, але військовий обов'язок заніс його аж туди. Згодом батьки вже з двома дітьми, зі мною і старшим братом, повернулися на Україну, у Хмельницький. Переїхав я сюди у три роки, тому себе сміливо вважаю хмельничанином та українцем. Футбол я полюбив з самого дитинства. Цей вид спорту я обожнював і не міг без нього жити. Логічним було моє бажання записатися у секцію футболу. Першим моїм тренером був вже, на жаль, покійний Олександр Громницький. Розпочинав пізнавати ази футболу я на стадіоні Юних піонерів. Довго у цій школі я не затримався і через деякий час вже тренувався у дитячій школі при команді майстрів «Динамо». Вже тут моїм тренером був Лев Зільберман, який потім виїхав на постійне місце проживання до Москви. Саме у цих двох тренерів я навчався першим урокам футболу.
- А чому саме футбол, а не будь-який інший вид спорту. Хто вплинув на Ваш вибір?
- Батьки до спорту не мали ніякою відношення. Це своєрідне захоплення, від якого відмовитися практично не було можливості. Як і більшість хлопчаків, я перейнявся любов'ю до футболу, яку сам в собі зародив. У своєму житті я не займався більше ніяким видом спорту.
- Ігорю Миколайовичу, поділіться з читачами газети спогадами про Ваші юнацькі роки?
- Взагалі, юнацькі роки були чудовими. Варто лише згадати, які тоді були турніри. Це «Шкіряний м'яч», «Надія», чемпіонат Союзу серед дитячо-юнацьких команд. Рівень змагань дуже серйозний. Щоб пройти відбіркові етапи цих турнірів, потрібно було мати боєздатний колектив. Для дітей змагань було навіть занадто багато.
- В юнацькому віці перемога на яких змаганнях була для Вас найбільш пам'ятною?
- Відбувалися звичайні відбіркові групові матчі чемпіонату Союзу серед дитячо-юнацьких команд, і тоді ми вдома обіграли 1:0 команду київського «Динамо». Це було у 1972-му році. Пам'ятаю, грав лівого захисника, а проти мене грав швидкий нападник, який мене добряче понервував впродовж гри.
- Ігорю Миколайовичу, як відбувся перехід від юнацького до дорослого футболу? Де Ви розпочинали грати у професійний футбол?
- Не можу сказати, що цей перехід був болючим. З дитинства я мріяв грати за команду рідного міста. Своє бажання я реалізував і в 1976-му році дебютував у Хмельницькій команді «Хвиля».
- Пам'ятаєте перші відчуття і враження від гри у футболці команди рідного міста?
- Лише гордість. Я пишався собою, що зміг це зробити. Пригадується, десь у 10-му класі Лемешко запросив на тренування у команду. Я тоді не спав усю ніч і чекав цієї миті. Моїй радості не було меж. Тоді були інші часи, не те що зараз. Молодого гравця наразі необхідно вмовляти, щоб він пішов у ту чи іншу команду, або відвідав тренування.
- Коли Ви розпочинали грати у професійний футбол, хто тоді складав кістяк Хмельницького клубу?
- На перших ролях у ті часи, як це не виглядає смішно, були одесити. Але наскільки це були сильні гравці: Іваненко, Гафаджі, Ліщук (грав за «Чорноморець» та збірну СРСР), Єськін, який зараз тренує одну з команд київського «Динамо».
- Ви наразі можете порівняти, наприклад, тренувальний процес минулих років і нинішніх часів?
- Найголовніше, що у ті часи перспективний юнак обов'язково грав у команді. По-друге, це якісний підхід до футболу на будь-яких рівнях. Починаючи від дитячого, закінчуючи професійним футболом. Велика майстерність тренерів, які давали можливість прогресувати більшості футболістів. Єдина різниця, що зараз футбол став більш технічним.
- Ігорю Миколайовичу, пригадайте найбільш кумедний епізод з Вашої футбольної кар'єри?
- Пов'язаний він з вельмишановним Юрієм Аванесовим, зараз моїм колегою по роботі в Хмельницькій обласній федерації футболу. У той час він був головним тренером у Черкасах, а я виступав за команду Павлограда. Ми приїхали на календарну гру, і ще перед її початком Юрій Аркадійович підходить до мене із посмішкою: «Сьогодні ми Вас переграємо. Іншого шляху немає. В обкомі партії висловили словесну догану за дві поразки поспіль.» Усю гру в Черкас була вражаюча перевага. Наша команда трималась, і за п'ять хвилин до завершення матчу арбітр призначає штрафний удар, недалеко від воріт черкащан. Я спокійно підійшов і забив. Виграли ми 1:0. І не встиг я зателефонувати додому, як мені вже повідомили, що Юрія Аванесова звільнили з роботи. Ось так вийшло, що свого земляка залишив без роботи. Зараз він постійно згадує цю ситуацію.
- Який з матчів, що Ви провели в якості футболіста, є для Вас незабутнім?
- Це моя перша гра у Хмельницькій команді. Ми переграли футбольний клуб з Ужгорода 3:0, я відіграв увесь матч успішно та надійно. Тоді тренером був Саркісов, і рівнем моєї гри він залишився задоволений.
- Вже за часів незалежної України Ви про себе заявили, як про футбольного арбітра. Яким чином Ви стали на цю стезю?
- У 1985-му році я закінчив кар'єру футболіста і пішов на завод «Катіон» допомагати Віктору Чумаку тренувати команду. Наш колектив грав у чемпіонаті області, на змаганнях колективів фізкультури. У цей час я тісно контактував з федерацією футболу Хмельницької області. Як правило, восени приходить виклик на збір молодих суддів. Мені зателефонували - і я поїхав у Мукачеве на збори. Побувши там, я не зрозумів, що я там робив. Пограв у карти, і Віхров відправив мене додому. Наступного сезону я серйозніше підійшов до цієї справи. Увійшов в колегію суддів Хмельницької області. Розпочав обслуговувати ігри чемпіонату області і знову поїхав на збори молодих арбітрів. Пам'ятаю, мені довірили обслуговувати на зборах гру чемпіонату Закарпатської області. Цей чемпіонат по жорсткості і напруженості боротьби був поза конкуренцією. Місцеві судді відмовлялися судити ті ігри, тому що бійки між гравцями, глядачами було звичайним явищем. На тому матчі я відпрацював бездоганно, і по завершенню зборів представники суддівського комітету порекомендували залучити до обслуговування матчів другої ліги та колективів фізкультури.
- У Вашому послужному списку арбітра достатньо ігор в радянському чемпіонаті і в Україні: Відчували різницю?
- У першій всесоюзній лізі я був асистентом арбітра та обслуговував матчі буферної зони. До розпаду Союзу де я тільки не судив матчі: і на Дальньому Сході, і в Казахстані, Азербайджані. Переїзди взагалі були цікавими. Одного разу зранку я похрестив молодшу доньку, поснідали. Сів на літак, прилетів у Київ. 45-ть хвилин провів у дорозі, заплатив 12-ть рублів. Мене зустрів мій друг Сергій Татулян. Вечірнім рейсом ми полетіли до Ташкента, а звідти на таксі добрались до Чемкента. В одинадцять вечора ми вже вечеряли в ресторані. Я подивився на карту - тисячі кілометрів. А вже за часів українського чемпіонату в мене більше часу йшло на переїзд з Хмельницького до Харкова. Відчуваєте різницю.
- Ігорю Миколайовичу, будучи арбітром, Ви несете величезну відповідальність. Це колосальна психоло-гічна напруга. Взагалі, не виникало бажання кинути цю справу після деяких матчів?- Виникало таке бажання. Не те, щоб кинути, але були серйозні розчарування, особливо після ігор між грандами футболу України «Динамо» та «Шахтарем». Були помилки, дії, які комусь не подобалися. Тому переживання були надзвичайними. Вся проблема українського футболу в тому, що помилитися може тренер, футболіст, але не арбітр.
- Ви провели дев'ять матчів на міжнародній арені. З яким настроєм їхали на суддівство таких ігор?
- Ви знаєте, там відношення до суддів зовсім інше. Хочеться виходити на гру. Дивувало ставлення керівництва обох команд. За кордоном інший менталітет, в плані того, що арбітр доступний для спілкування з командою гостей. Перша міжнародна гра у мене була у Фінляндії. «МЮПА 47» приймала голландський «ПСВ Ейндховен», за який тоді грав Рональдо. До речі, бразилець у тому матчі забив гол.
- Декілька слів про Вашу сім'ю?
- Свою майбутню дружину я зустрів в Луганську. Ми там грали за павлоградський «Шахтар», після матчу пішли на випуск Торгівельно-економічного університету, і там я познайомився зі своєю дружиною. В нас дві доньки. Старша закінчила Львівську політехніку і зараз працює викладачем іноземної мови в Хмельницькому політехнічному коледжі, а молодшій 15-ть років, вона навчається у школі.
Ваші побажання газеті «Спортивний лідер +»...
- Об'єктивність та справедливість повинні бути вашими головними пріоритетами. І, звичайно, вдосконалення і безпечної праці журналістам видання.
Газета «Спортивний лідер +» 16 листопада 2006 року №38. Матеріал Артем Глас
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
