Кращим гравцем «Динамо» за підсумками опитування на сайті fcpodillya.km.ua у складі хмельничан став воротар Дмитро Іванов. Переможець голосування був нагороджений пам'ятним подарунком. Після цього Діма погодився розповісти про себе, про команду та футбол в цілому.



- Якими видами спорту ти займався в дитинстві?
- Ходив на карате в років 6-7. Півроку мабуть походив і зрозумів, що це не моє. В дворі грав постійно в баскетбол і футбол. І як пішов в один вид спорту, так і залишився в ньому.

- Як потрапив у футбольну секцію і хто був твоїм першим тренером?
- Займатись футболом я почав в ДЮСШ «Сталь» на Теремках. Першим тренером був Жданов Геннадій Володимирович. Нас зібрали в 8-9 років, і так до випуску працювали. Потім з ним довелось працювати і в професійних командах, він мене підтягнув в «Нафком» (Бровари), якщо пам’ятаєте таку команду. Так я розпочав свою кар’єру футболіста. Був там 4,5 роки, так потихеньку і почав грати в футбол. Застав Олега Федорчука, потім там був Олександр Деріберін головним тренером, потім знову Федорчук тренував. В кар’єрі в мене злетів не було, все плавно йшло. З легіонерських хлібів, скажімо так, почались проблеми. Отримав дві травми, довелось починати все з нуля… Все вийшло спонтанно, в ті часи комп’ютерів не було, всі жили у дворі, грали в рухливі ігри, а футбол був на першому місці. Все якось саме собою зрослось, весь двір пішов на футбол, і я не лишився осторонь.

- І одразу на ворота став?
- Так, виходить, така ситуація сталась, що мені сказали: «Хочеш на ворота за нас стати?». Отож, в 9 років став, так і грав.

- Хто твій кумир з воротарів?
- Кумирів, як таких немає, але імпонує гра Буффона. Я не бачив як грав Яшин, воротарі в радянські часи. З того, що бачив, більш за все імпонує гра Буффона, не лише по грі, але й поведінкою на полі, за межами поля. Для мене це приклад, просто подобається.

- За яку команду вболіваєш?
- Я не запеклий вболівальник, щоб за когось вболівати, а люблю подивитись гарний футбол, тому в кожному чемпіонаті віддаю перевагу, симпатизую якійсь команді, але не як вболівальник, який за когось переживає - такого нема. З українських клубів слідкую за «Динамо» Київ. В мене тато вболіває за «Спартак» і щоб з татом було про що поговорити коли грає «Спартак», я вболіваю за «Зеніт», а коли батько вболіває за «Шахтар», то я вболіваю за «Динамо», але це так, щоб вдома було весело футбол дивитись (сміється).

- Пам’ятаєш свій перший матч серед професіоналів?
- Пам’ятаю, що вийшов в виїзній грі з Буковиною, ми 3-0 чи 3-1 вигравали, мене на 3 хвилини випустили, був задоволений як слон. Після цього ще зіграв в кількох матчах неповний час. В 17-18 років це було неосяжно. Якось так… Я у цих всіх статистиках коли першу гру зіграв, скільки пропустив, не зациклююсь, для мене головне день сьогоднішній.

- Варіант з БАТЕ як вийшов?
- Грав в «Нафкомі» десь 2 роки, майже повних 2 сезони відіграв, був основним воротарем. Зараз мабуть немає воротарів, які грають в 17 років у другій лізі. З’явились всілякі агенти, пропозиції, їздив на перегляди. Був амбіційним, з юнацьким максималізмом, за першу команду хотів грати, в вищій лізі. Пропонували залишитись в дублі, але я хотів тренуватись з першою… Багато команд об’їздив, але запропонували варіант з БАТЕ, я поїхав, мені там дуже сподобалось, тренерам, напевно, теж сподобався, і прийшли до обопільної згоди. Так вийшло, що я провів там 2 роки.

- Чи була можливість закріпитись в основі?
- Шанси були, але там більше розраховують на своїх вихованців, а я був легіонером, і мав не на одну голову, а на три бути сильнішим, крім того травми втрутились, тому не зрослось. Але я не шкодую про цей перехід, бо це певний футбольний досвід, але не тільки, життєвий також я отримав, тому, думаю, що це пішло на користь. Може пересидів там трохи, раніше потрібно було додому вертатись, але це вже інша історія.

- У твоїй ігровій кар’єрі були виступи в «Ірпіні» (Гореничі).
- Був період, коли я тренувався з командою, бо потрібна була ігрова практика, перед тим як підписувати контракт. Коли команда поїхала на збори я мав три тижні, і щоб не байдикувати, мені запропонували грати в цій команді, я не втрачав нагоди пограти в футбол і допоміг команді, зіграв дві гри.

- «Ірпінь» (Гореничі) відомий тим, що за нього виступало багато колишніх футболістів київського «Динамо» і збірної України. Довелось з кимось із них перетнутись?
- Я не перетинався, але багато чув про них. На них просто приємно дивитись, як кажуть «майстерність не проп’єш», люди просто вміють грати в футбол…



- Після БАТЕ ти опинився в…
-… «Прикарпатті». Теж важкий випадок був… Я після БАТЕ відновлювався півроку. Теж були варіанти, поїхав в «Сталь» (Алчевськ), перебував там 1,5 місяці, все йшло до контракту, але в останній момент сказали, що я не підходжу. Тоді пішов в «Прикарпаття», як з «Динамо» (Хмельницький) була ситуація: «Приїдьте, пограйте». Команда була хороша, але якійсь ліцензії не дали їм, і за півроку все загуло…

- Зараз там команди вже нема…
- Так. Місто хороше, футбольне, були всі умови, все платили, все віддавали. Для другої ліги були чудові умови. Але керівництво мало якійсь старі борги, і закрило команду.

- Гру проти «Динамо» у складі «Прикарпаття» пам'ятаєш?
- Звичайно пам’ятаю. Хороший був матч. Заключна гра, на нуль зіграв, пенальті відбив.

- Потім ти перейшов в «Шахтар»?
- Так… в Свердловськ. Були вже думки закінчувати з футболом, грати на область, отримувати тренерську освіту. Вже і команду знайшов («Диназ» (Вишгород) – С.П.). У них були хороші умови навіть у всіх команд першої ліги немає таких. І керівництво мене любило, і мені сподобалось там працювати за зиму. Але мені щось підказувало, що ще треба в футбол пограти, не все ще сказав в футбольному житті. Спочатку тренувався в «Арсеналі» (Біла Церква), там обіцяли-обіцяли, а грошей не було, нічого не дали, і з’явився варіант з Свердловськом. Я без роздумів підписав з ними контракт, і поїхав. Перші матчі не грав, у них був воротар, а я з ними зборів не проходив, відразу на гру приїхав. І останніх чотири гри в сезон зіграв.

- Плей-офф грав?
- Так.

- Запам’ятались ці ігри?
- З «Динамо-2» я грав дуже багато разів взимку в Києві на турнірах, в товариських матчах. З часів «Нафкому» за зиму грали по 3-4 рази з «Динамо-2». Звичайно тут були завдання, офіційні ігри – це зовсім інше. У мене був мандраж, довго не грав, тобто дві гри до цього провів. Не той ігровий тонус, але непогано зіграв на тих іграх.

- Все-таки «Динамо-2» було сильніше чи десь не повезло?
- Як сказати… В Свердловську ми були сильніші, свої трибуни. Ми багато не забили. Вони по суті багато моментів не створили, але рівень хлопців на порядок вищий. Вони зібрані зі всієї України. Створили два-три моменти, забили гол і рахунок був 1:1. А в Києві, не буду казати про суддівство, але певні фактори були. Звичайно ми програли по всім статтям, але були окремі епізоди, які могли ламати гру на нашу користь. Ми могли грати в більшості з 30-ї хвилини, але нічого не зміниш.



- У 18-му турі ти грав проти своєї колишньої команди і як тобі?
- Я там всіх знав, у мене там друзі, приятелі. Хотілось виграти у них, але в силу певних обставин нам важко зараз буцатись з такими командами як «Шахтар». У них і зіграна команда і тренувальний процес, а в нас ні тренувального процесу ні людей нема. Так приїхали, зіграли…

- Суддівство трохи підкачало…
- Моя думка, що молодих людей яким 20-23 роки, вони в футбол ніколи в житті не грали, не слід ставити судити. А дівчата як судять… Незрозуміло як Настя, не пам’ятаю… Романюк наче з Івано-Франківська, нас судила два рази. Вдома з Черкасами всі бачили, а в Комсомольську були свистки просто незрозумілі… У нас команда приїхала ледь, 15 чоловік було. І нас ще підсвистувати, гол можливо й був, а моменти були, коли вона фоли свистіла, взагалі незрозумілі. Просто всі ставали: «Де ти його побачила?», розвернулись і пішли, навіть не сперечались. Борешся, борешся – раз розвернула, два розвернула. Ти нагнітаєш, а вона розвертає у другу сторону. Може їх вчать так, я не знаю, але люди, які не грали у футбол і судити… є молоді хлопці з Києва, які судять, я їх знаю, на юнацькому рівні пограли, в професійних командах, а потім пішли судити. Це зовсім інша ситуація, вони розуміють, що таке футбол.

- А ти суддею ніколи не хотів бути, як Мирослав Ступар, теж воротар, який пограв так само в Хмельницькому і в Івано-Франківську, а потім став арбітром ФІФА?
- Ні, поки не хотів. Я мабуть не зміг би судити. Це теж нелегка робота. Суддя повинен бути з вольовим рішенням, яке не можна змінювати. Тут скільки грали, в Івано-Франківську грав, то часто було, що боковий показує одне, центральний інше. Головний арбітр свистить, лайнсмен показує відміну, тобто бригада рефері, яка незалежна один від одного.

- Ти провів майже все перше коло у Хмельницькому, який матч запам’ятався найбільше?
- З Дніпродзержинськом. Матч, де ми взяли очки, пенальті відбив. Емоційна кінцівка була.

-Нову Каховку запам’ятав. Матчі, де ми брали очки, всі запам’ятались. З Новою Каховкою була перша важка перемога. Ще як ми туди добирались… була взагалі катастрофа. На маршрутці поїхали 14 чи 15 чоловік, бо не влазили всі. Це мабуть нас згуртувало - така близькість. Дали бій і перші очки взяли, було приємно. А так скрізь нам трохи не вистачало, трохи не вистачало, а зараз взагалі тяжко. Тренувального процесу нема, грошей нема. То розпускають, то збирають. То їдемо, то не їдемо. Граємо півгодини, сорок хвилин, як з Кремнем – на 30 хвилин вистачило нас, а потім зупинились. Стали: «Роздягайте нас, що хочете, то робіть».



- Левченко для тебе конкурент?
- Звичайно конкурент. Грав декілька ігор, коли я зламався і пропускав ігри і доволі непогано виглядав. Ігор в Києві вийшов - пенальті відбив, очко заробив. З Тернополем тут чудово зіграв, тоді 2:1 виграли. Звичайно, що конкуренція є, відчувається, що за спиною хтось сидить і не дає розслаблятись.

- Воротарі юнацької команди тренуються з вами?
- Приходять і Олег Паславський і Ростік Левченко, тренуються з нами, але в розробці не беруть участь. Що ми кажемо, то і роблять.
-
- Чи можуть вони підтягнутися ближче до основного складу?
- Можуть, чого ж не можуть. За рік можна додати так, що люди будуть за голову хапатись. Просто треба працювати, працювати і ще раз працювати. Нового нічого нема. Працювати, аналізувати як грати, що робити на полі. Я думаю буде у них прогрес, коли захочуть. Якщо команду збережуть, то думаю, у них буде можливість виступати у своєму клубі.

Для воротаря головне ігрова практика, тренування тренуваннями. Я знаю достатньо воротарів, на яких на тренуванні дивишся, то все ловить, все відбиває, йому забити нереально. А виходить на гру і якісь безглузді помилки. Тут у другій лізі тобі пробачать, а в Прем’єр-лізі просто забудуть, ти вже нікому не потрібен.

Якщо хтось у центрі поля помилиться, цього ніхто не побачить, а якщо воротар помилиться – це вже гол. Тобто це все вже видно, це впливає на результат, тому наші помилки найпомітніші. Ми можемо виручати в 500 моментах, але на 90-й хвилині пропустити і все ти гру програв. Ніхто не запам’ятає, що ти 10 раз відбив, але всі запам’ятають, що ти раз помилився.



- Тебе визнали хмельницькі вболівальники…
- Якщо подивитись на турнірну таблицю – там цих 45 пропущених. Воно впевненості не додає. Теж не можна опускати руки, кожну гру стараєшся виручити команду. Але на це є об’єктивні причини. Всі стараються, всі хочуть виграти. Коли в тебе команда, яка повноцінно не тренується і тебе забирають під домом: «Дім, вийди на зупинку, ми тебе заберемо, поїдемо на гру». Звичайно виходиш з бажанням, але коли бажання є, а ноги не біжать, голова не думає, то на одному бажанні грати не будеш. Бажання – це добре, але потрібна ще майстерність, фізична підготовка, вміння повинно бути. А в нас з цим дуже важко і напряжно. Тренувальний процес розпочався в липні. П’ять матчів ми програли 1:0, 2:1, в один м’яч, але ми тренувались. Кожен тиждень ми якось розбирали суперника, щось якось готувались. Так, нас не вистачало на весь матч, але ми потихеньку набирали форму. Пройшов місяць і ми вистрелили чотири гри, набрали очки і люди пішли на стадіон, нам було приємно грати. Але в один прекрасний момент кажуть: «Їдьте додому, ми вам подзвонимо».

- Коли був такий критичний момент?
- Напевно критичний момент – це невиїзд в Кривий Ріг. Коли пропускали тур, то перед грою нас зібрали за два дні – потренувались і вийшли грати. Зіграли, сидимо в буфеті, приходить Санич (доктор команди – С.П.): «Хлопці, збирайте речі і їдьте додому». Зібрали речі, сидиш вдома і не знаєш, що тобі робити? Чи йти на роботу десь влаштуватись, щоб гроші заробляти чи тобі зараз зателефонують, що треба їхати і грати гру. Тобто таке незрозуміле становище. Не поїхали на гру. Знову пропустили якихось 10 днів. Це ж вибиває, ми й так не готові були фізично, а тут ще й такі перерви великі. По суті біля 20 днів не тренувались. Виходимо, одну гру зіграли, знову перерва. Тобто ми повноцінно не тренуємось. І по одному-два тренування перед грою – це ж треба прийти, від дороги відійти. Сюди приїхали хлопці - зараз нас 6 чоловік приїжджих. Є кому ближче – Тернопіль, Чернівці, а є й хлопці з Алчевська, Маріуполя – їм їхати дві доби до Хмельницького. Приїхав, а потім назад 12 годин їхати в Херсон, в Одесу – це ж просто не проходить. Виїзд як каторга, вирок. Ми в Макіївку їхали 18-19 годин у автобусі. Це вже дах їде, вже не знаєш, що в тому автобусі робити. Потім ще виходити і грати. Тому дома нам легше.

- В Кременчук теж їхали автобусом?
- Так. В Комсомольськ їхали звідси, а в Кременчук мене особисто забрали під домом. Я вийшов в Києві на зупинку, мене забрали і я поїхав на гру. Зайшов у автобус, а в автобусі 8 чоловік сидить...

- Фактично аматорська команда…
- Як сказати, Хмельницький – це футбольне місто. Тут завжди, скільки я пам’ятаю, достатньо багато людей ходило на футбол. А зараз дивлячись матчі хлопців, які грають у чемпіонаті міста і з нами тренуються, то на ігри їх команд збираються приблизно стільки ж глядачів, як і на наші офіційні матчі. Я думаю, що люди люблять тут футбол. Тобто дати якесь фінансування на команду і якісь мінімальні умови, то тут буде команда доволі непогана, яка буде і глядачів радувати і будуть люди ходити на стадіон. Коли я грав за «Нафком» тут збиралось по три, по чотири тисячі глядачів. Я думаю для другої ліги це дуже гарний показник. Якщо взяти, як я був в Білорусі, то там 3 тисячі на вищу лігу не ходять. Там зараз, як іноді заглядаю подивитись на чемпіонат, по 200 чоловік приходить на матчі вищої ліги. В нас Тернопіль, Черкаси, хто ще… той же Свердловськ тисячу збирає, на кожну гру люди приходять дивитись.

У нас футбольна країна. Якщо буде результат, то й люди підуть. Для того, щоб був результат, потрібно створювати якійсь умови, а в нас все навпаки: «Ви спочатку дайте результат з нічого і потім будуть якійсь умови». Я вважаю, що так не правильно, тобто як хочете створити команду, то треба створювати відповідні умови. Футболісти такі люди, що не можуть працювати – в 15 пішов на роботу і до 60 ти граєш в футбол і отримуєш гарну зарплату і ні про що не печалишся, а за 10-15 років потрібно заробити собі до кінця життя, щоб ти міг впевнено стояти на ногах. Не закінчити в 30-35 і заново вчитись якоїсь професії. Я читаю інтерв’ю губернатора, мера, знаю, що вони там дають гроші на дитячу школу, а кажуть, що команди нам не треба. Для дітей же повинен бути певний приклад, щоб він не по телевізору дивився на Мессі, Роналду, а прийшов на вихідні з татом і мамою на футбол і побачив – ось хлопці, які грають у футбол, які прогресують, хтось кудись переходить на більш високий рівень, десь по телевізору засвітиться і він скаже: «Я його бачив, він у Хмельницькому грав». Я вважаю, що повинен бути певний приклад в місті. І пік дитячої школи це повинна бути професійна команда.

- Віталій Балицький тренує зараз дітей в ДЮФК «Поділля»…
- Я з ним перетинався в «Нафкомі», він був досить хорошим футболістом, хорошим оборонцем. Я коли вперше його побачив, то приїхав трохи з зайвою вагою. Вибір позиції, передачі і відбір – все було на рівні. Видно, що людина вміє грати у футбол. Я думаю, дітям це буде не зайвим повчитись у нього, він багато корисного порадить і дасть.

- Але не вистачає місцевих хлопчаків у команді, бо важко їм пояснити, в якій команді вони в майбутньому гратимуть…
- Правильно. Так би він прийшов, їх зібрав – хлопці подають м’ячі, а він їм сказав: «Дивіться, будете добре грати, будете тут грати». І у дітей візуальний приклад є. А те, що він дивиться по телевізору на Мессі-Роналду: «Так, звичайно, буду я грати там». Звичайно бажання-бажанням, вони ростуть, а в 14-15 років мама з татом: «Йди в університет, який тобі футбол». А так він в 14-15 підпише певний контракт дитячий, почне отримувати 50-100 доларів, мама з татом побаче, що можна заробляти цим гроші і вже можна дати зелене світло. Я думаю, команду необхідно зберігати.



- Як оцінюєш шанси збірної України потрапити у Бразилію?
- 50 на 50 до стартового свистка, тому шанси завжди є. Франція тим більше зараз не в найкращих кондиціях, не та, яка була у 1998. Тобто будь-яку команду можна переграти. Головне виконати установку тренера і все буде в порядку.

-Чи краще те, що перший матч буде проведено вдома?
- Чесно кажучи, напевно, так. Я зустрічався з такими ситуаціями. В плей-офф вдома першу гру грати вдома мені здається краще. Можна зробити якийсь результат, а на виїзді можна змінювати тактику, якось варіювати. Якщо вдома невдало зіграти, то на виїзді нема чого втрачати – побігли відіграватись. Тому вдома зіграти як вийде, а на виїзді – пан або пропав. На виїзді якщо невдало зіграв, то вдома вже тиск. Так, трибуни допоможуть, але осад залишається. Я думаю при поганих результатах на виїзді краще грати. Там більш розкутим себе почуваєш. А вдома свої вболівальники і не хочеться невдало грати. Все одно якась буде скутість. І в першій грі французи не полізуть сильно забивати, а теж будуть придивлятись.

- На зручний рахунок зіграють.
- Так, в плей-офф теж є своя стратегія, там багато рахують-перераховують, голи на виїзді, вдома. Цим і цікавий плей-офф – не можна помилятись. Я думаю буде гра до забитого гола. До першої помилки, хто помилиться перший, тому буде набагато важче. В останніх матчах Україна не пропускала багато. Я думаю, що зможуть забити гол і відстояти результат. Не від оборони, а більш закрито зіграти і отримати якийсь результат. Звичайно хочеться, щоб Україна поїхала на чемпіонат світу. Це така подія, на яку подивитись теж буде приємно. Брати участь не прийдеться, але подивитись завжди цікаво (сміється). Ти паче на Євро-2012 був якраз в Києві – ажіотаж божевільний. Країна живе футболом. Дуже приємне відчуття. Коли на стадіоні мені одну гру подивитись вдалось, то залишились незабутні враження.

- На кого ходив?
- Швеція – Україна, я вибрав правильний матч (сміється). Це був у нашій групі найпам’ятніший матч. Стадіон на майже 80 000 глядачів весь був жовто-синій. Шведи якраз потрапили в кольори, тому виглядало досить гарно. Те ж виконання гімну, коли і старий, і молодий співає – це захоплює дух. При такій підтримці погано грати мабуть неможливо.

- На якому стадіоні хотілось би зіграти?
- Я стадіонів так багато не бачив, але мабуть на Сантьяго-Бернабеу я б не відмовився вийти і пограти. Хотілось би в Лігу Чемпіонів зануритись, пограти. З трибун бачив гру БАТЕ, а самому не вдалось зіграти. Хочеться в складі будь-якої команди вийти на поле, відчути цю атмосферу, послухати гімн, зіграти гру. В груповому етапі дивишся всі ігри такі бойові, ніхто не поступається. Ліга Чемпіонів - найсильніший турнір в світі, мені здається. Всі футболісти прагнуть грати в єврокубках і Лізі Чемпіонів зокрема.

- Що ж бажаємо тобі все таки потрапити в Лігу Чемпіонів
- Спасибі.

розмовляв Станіслав Павлинський