Легенда хмельницького "Поділля" Віктор Муравський святкує ювілей

Сьогодні тренеру нашої команди 50 років. Віктор Ілліч, безумовно, має повне право називатися "легендою" хмельницького "Поділля". Адже більшу частину свого життя він прожив поруч із командою. Прийшовши у 19 років до хмельницької "Хвилі", він і в 50 років залишається в цій команді. Команді, яка нині називається хмельницьким "Поділлям". Від гравця до головного тренера - ось такий короткий перелік його шляху в "Поділлі". А що за цим стоїть, переконаний, більшість із наших відвідувачів знає. Віктор Муравський - це не просто ім’я, це вже якийсь бренд у світі "Поділля". Ми ж вітаємо Віктора Ілліча з його ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку та досягнення нових висот разом із "Поділлям". А всім відвідувачам нашого сайту пропонуємо інтерв’ю з ювілеляром, яке було підготовлене прес-аташе клубу Віктором Котовим і надруковане в №64 "Спортивного лідера+", який вийшов 6 листопада...

- Де і коли Ви народились? Декілька слів про батьків, родину. Яким було їхнє ставлення до спорту, футболу?
- Народився я 11 листопада 1958 року у місті Бар, Вінницької області. Батько – Ілля Несторович, усе трудове життя працював на місцевому машинобудівному заводі. Має звання «Заслужений працівник машинобудування». Він воював у Другій світовій війні, зокрема брав участь у розгромі японських мілітаристів на Далекому Сході в 1945 році. Розповідав, що у вільні від служби хвилини любив поганяти м’яча. Нажаль, півтора роки тому батька не стало. Мати – Ніна Петрівна – сорок років відпрацювала вихователькою у дитсадку. Наразі вона на пенсії. Маю старшого брата – Володимира. Він грав у футбол на аматорському рівні. Звісно, мої рідні ніколи не заперечували, щоб я займався спортом.
- Вашим першим дитячим захопленням був футбол?
- Як і більшість хлопчаків середини 60-тих я ганяв шкіряного м’яча. Але до сьомого класу, навчаючись у школі №2, займався легкою атлетикою. На спринтерських дистанціях демонстрував непогані результати. У секцію футболу мене запросив тренер ДЮСШ м.Бара Анатолій Васильович Шишкін. Тоді все було скромно – м’ячі, інвентар. Натомість стадіон у місті був непоганий. Там і проходили мої перші тренування. Свого часу Анатолій Васильович був хорошим воротарем, грав за місцеву команду в чемпіонаті Вінничини. Як тренер, навчив нас, хлопчаків, азам футболу, приділяв достатньо уваги…
- Чи мали у дитинстві футбольного кумира? Яке було Ваше найвище досягнення у юнацькі роки?
- Когось конкретно – ні. Подобалось київське «Динамо». Хотів грати попереду. З однолітками виступав у першості області. Інколи юнаки міста Бара потрапляли у призери Вінничини. Декілька разів мене запрошували захищати честь нашого краю у складі юнацької збірної області.
- Як далі склалась Ваша футбольна доля?
- Мій земляк – Григорій Нещасний – з шостого класу навчався на відділенні футболу у Республіканській спортивній школі-інтернаті (РСШІ), що у Києві. Саме він переконав мене спробувати поступити до столичної РСШІ, бо були ще варіанти поїхати на навчання до Львова. Рішення було прийняте і в 1974 році я подав документи до школи-інтернату. Потрапив у групу до тренера Володимира Григоровича Киянченка. Це були роки швидкого зростання майстерності. Займався разом з тими, хто у майбутньому стали відомими майстрами – Андрієм Балем, Ігорем Артемовичем, Валентином Крячком, Віктором Каплуном та іншими.
- Коли зрозуміли, що футбол це не тільки юнацьке захоплення, а те, що може стати справою всього життя?
- Після випуску з інтернату у 1976 році. Тоді було заведено, що випускники мали їхати на оглядини у команди тих регіонів, звідки були родом. Приїхав і я до вінницької «Ниви». Наставником вінничан був Юрій Аркадійович Аванесов. У складі «Ниви» грала ціла плеяда чудових футболістів – Дзюба, Гатаулін, Касанов, Прозоровський, Ковба, Богодєлов, Веретинський… Звісно, до складу вінницької команди майстрів я не потрапив, а гріти лаву запасних Юрій Аркадійович мені не радив.
- І що далі?
- Приїхав додому, порадився з батьками, знайомими. Вирішив здобувати освіту. Мій вибір зупинився на факультеті фізичного виховання Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Деканом факультету був Ігор Іванович Чупрін – великий пошановувач футболу, який до 45 років грав із студентами. Коли я поступав, на стаціонарне навчання конкурс був неабиякий – шість чоловік на місце. Але мені вдалося витримати вступні випробування, і восени 1976 року я став студентом К-ППІ.
- Як Ви потрапили до своєї першої команди майстрів?
- Ще коли поступав до інституту познайомився із Юрієм Шаповаловим (до сих пір працює в «Поділлі») та Володимиром Криворученком (один із провідних гравців хмельницької команди майстрів 70-80-х років. - Прим. авт.). потрапив, як кажуть, „на олівець” до тренерів хмельницької «Хвилі», яка тоді грала декілька товариських зустрічей із кам’янецьким «Буревісником». Тодішній наставник хмельничан Роберт Газзарович Саркісов, переглянув мою гру і запропонував спробувати свої сили у «Хвилі». Звісно, я погодився на таку пропозицію. Але, щоб грати за хмельницьку команду майстрів потрібно було отримати вільний графік відвідування занять у педінституті. Таке було можливе тоді тільки після першого курсу. До весни 1977 року вчився у Кам’янці-Подільському і був задіяний за місцевий «Буревісник» в першості України серед колективів фізкультури. Студентська команда виступала досить успішно на всеукраїнській арені.
- Як Вас прийняли у хмельницькій «Хвилі»? Хто найбільше допомагав якнайшвидшому становленню у неаматорському футболі?
- Нормально. Тоді у команді на провідних ролях були голкіпер Віктор Грушко, польові гравці Леонід Іщук, Віктор Чумак, Микола Середюк і, безумовно, улюбленець місцевої публіки Михайло Завальнюк. В гуртожитку мешкав в одній кімнаті із оборонцем Леонідом Пасімчуком. Він був старшим за мене на чотири роки. Саме Леонід найбільше допомагав по швидше адаптуватися в новому для мене колективі, вчив усім футбольним премудростям, підказував, як уникнути типових для молодих спортсменів помилок.
- Пам’ятаєте свій дебютний матч за «Хвилю»?
- А як же! Це була домашня гра проти ужгородської «Говерли». Так трапилось, що відразу ж забив два м’яча. Хмельничани перемогли закарпатців – 3:0. Враження від тієї зустрічі були незабутніми!
- А стартовий сезон 1977 року чим Вам запам’ятався?
- Регіональним дербі. Зустрічі хмельничан із сусідами тернополянами, чернівчанами, вінничанами відзначались над принциповістю, безкомпромісністю. Там, де не вистачало майстерності, гравці «Хвилі» компенсували самовідданістю. Боротьба йшла за кожний „клаптик” футбольного поля. Це дуже подобалось глядачам. Тому і не дивно, що тоді на стадіонах часто були аншлаги. Хмельницький стадіон майже завжди був заповнений. А особисто я до кінця першості ще тричі вражав ворота суперників.
- Відомо, що у Вашій футбольній біографії був невеличкий період виступів за донецький «Шахтар». Будь ласка, декілька слів про це…
- Це було з подачі відомого в Україні тренера Віктора Степановичі Жиліна. Саме він порадив тодішньому наставнику гірників Віктору Васильовичу Носову проглянути мою гру. Я отримав запрошення в «Шахтар», де і перебував чотири місяці. Тренувався з головною командою. Було за честь повчитись у таких яскравих майстрів шкіряного м’яча, як Дегтярьов, Соколовський, П’яних, Рудаков, Грачов… В основному виступав за дублюючий склад. До речі, саме там познайомився із Михайлом Лапідусом. Згодом, у 1990 році, Михайло стане кращим бомбардиром хмельницького «Поділля». А в дублі «Шахтаря» у 1982-му році ми виступали чудово. Та й за основу я виходив чотири рази. Пам’ятаю, вдома грав проти алма-атинського «Кайрата», та в «Лужниках» виходив проти «Торпедо» (Москва).
- Який період своїх виступів вважаєте найбільш успішним?
- Без сумніву 1986-1989 роки. Коли «Поділля» очолив Іштван Йожефович Секеч, команда суттєво покращила результат – восьме місце проти двадцять другого у попередньому 1985-му. Але за цим стояла важка, копітка робота суттєво оновленого колективу. Особисто для мене проблеми полягали у виконанні нормативів тесту Купера. Я любив працювати на швидкості, а в ті роки ухил в тренерських методиках робився на функціональну підготовку. В Іштвана Секеча навантаження були великі, багато стрибкових вправ. В один момент я не витримав і навіть поклав на стіл тренера заяву. Але Іштван Йожефович був чудовим психологом, тренером-інтелегентом, звертаючись до футболістів по імені та по-батькові. Мене він переконав залишитись в колективі. Потім, на іграх, фундамент функціональної підготовки допомагав виконувати тренерські настанови. У 1987 році під орудою Іштван Секеча хмельничани піднялись іще вище – сьоме місце у першості СРСР (друга ліга, шоста зона) із двадцяти семи команд.
- Що скажете про гру хмельничан під керівництвом Мирона Маркевича?
- Тільки теплі слова. Мирон Богданович – фахівець з великої літери. Він тоді створив, як на мене, найбоєздатніший колектив у Хмельницькому. Такі імена, як Сергій Чабан, Степан Юрчишин, Геннадій Повар, Анатолій Саулевич, Сергій Аргудяєв, Едуард Валенко, Василь Леськів зайвої рекомендації не потребують. У 1988 році наша команда посіла 5-те місце серед двадцяти шести, що у новітній історії є неперевершеним результатом. Саме за Мирона Богдановича у «Поділля» був запрошений Сергій Ковалець. Був момент, коли у 1989 році хмельничани очолювали турнірну таблицю. Але місцеве обласне спортивне керівництво не змогло виконати умов, обіцяних М.Маркевичу і він був змушений покинути Хмельницький.
- Віктор Ілліч, з 1977-го по 1993-ий роки тільки за хмельницькі команди майстрів Ви забили біля восьмидесяти м’ячів. Який з них найбільше запам’ятався?
- В основному, моє амплуа на полі було – правий нападаючий. Хоча доводилось на своєму фланзі грати й хавбека, і навіть захисника. Вважаю, що забивав небагато. Найбільше – 12 м’ячів у 1983 році. Майже завжди завданням, як фланговий нападник, мав прохід вздовж бровки і простріл у центр карного майданчика. А там забивати вже було кому. Щодо найбільш пам’ятного голу. Це було в Керчі у зустрічі проти місцевого «Океану». Не скажу в якому це було році, але пам’ятаю, що воротар господарів вийшов далеко вперед. Я це помітив і ударом «парашутиком» майже з центру поля покарав голкіпера за необачливість. А ще хочу згадати 1983 рік. Тоді з харківського «Металіста» до нас перейшов Сергій Сапешко. Він не ті тільки сам забивав, ставши кращим бомбардиром хмельничан із 16 м’ячами. Сергій лівою ногою дуже зручно пасував. Мені тільки й залишалось, що замкнути ударом головою вивірені передачі.
- Яка зустріч вкарбувалась в пам’ять за всю кар’єру гравця?
- Мабуть домашній поєдинок із симферопольською «Таврією» 1987 року. І справа навіть не в бойовій нічиїй – 2:2. Це був футбол рівня, який цілком відповідав сучасній Прем’єр-лізі. Серед кримчан виблискували майстерністю Аджем, Білошапка, Клімов, Гуйганов. Але й хмельничани билися на рівних з майбутніми чемпіонами. Пам’ятаю, що вболівальники «Поділля» сиділи навіть на конструкціях освітлювальних вишок.
- Будь ласка, назвіть склад команди dream team від Віктора Муравського за всі роки Ваших виступів.
- Воротар – Валентин Єлінскас. Нажаль, зовсім недавно тяжка хвороба забрала від нас Валентина. Нехай земля йому буде пухом. Кращим заднім центральним захисником назву Степана Юрчишина, а стоппером – Анатолія Сорокіна. Лівий захисник – Анатолій Саулевич, штрафні удари у виконанні якого були справжньою бідою для воротарів суперників. Правий фланг захисту залишаю за Леонідом Пасімчуком. Опорний хавбек – Володимир Криворученко. Флангові півоборонці – Степан Нич та Микола Середюк. Під нападаючими – Геннадій Повар. Кращі мої партнери по нападу – Едуард Валенко і Віталій Бугай.
- Знаю, що окрім хмельницьких команд майстрів, Ви трохи пограли і за інші колективи…
- Так. У 1990 році виступав за «Зорю» Бєльци. Туди мене запросив відомий фахівець, який має хмельницьке коріння, Михайло Дунець. Тоді в Бєльцях була хороша команда – Віктор Сахно, Олександр Спірідон, Володимир Устінов, Едуард Валенко та інші. Там мій шлях перетнувся з Ярославом Бобиляком – теперішнім наставником «Поділля - Хмельницький». В 1991 році пограв за тернопільську «Ниву», яку прийняв М.Дунець. Тернополяни грали в так званій буферній зоні другої ліги СРСР. Запам’яталось, що часто доводилось літати на ігри, бо виступали в Нальчику, Іваново, Калінінграді, Білорусі, Молдові. Усі суперники були гідні, багато глядачів. Але й «Нива» тоді була в порядку: Тяпушкін, Покидько, Біскуп, Назаренко, Мацюпа, Сухенко, Яворський та інші. Були серед лідерів. Після розпаду Радянського Союзу останнім моїм сезоном була першолігова першість України 1992-1993 років. У складі хмельницького «Норд-Ам-Поділля» ще встиг забити чотири м’ячі…
- Ви були коректним гравцем. Чи були червоні картки від арбітрів?
- Одна була. Ми приймали команду СКА (Одеса) і один із їхніх оборонців занадто опікував мене, постійно притримуючи руками за футболку. Суддя на це уваги не звертав. Я не стримався в одному моменті і відмахнувся ліктем в живіт супернику. Ось така історія з єдиним вилученням…
- Що скажете про хмельницьких вболівальників?
- У роки моєї бутності, як футболіста їх менше 5-6 тисяч не збиралось. Значна частина домашніх матчів «Хвилі» чи «Поділля» проходила при заповнених трибунах. За такої кількості публіки гріх було виходити та грати, як кажуть російською «спустя рукава». До того ж хмельницька публіка знається на тонкощах футболу, дуже лояльна і терпляча. Підтримку наших вболівальників ми відчували і вдома, і в багатьох іграх на виїзді. Вважаю, що своєю самовідданістю, перемогами хмельницькі команди тих років сповна віддячували місцевим шанувальникам футболу.
- Чого Муравському – гравцю не вдалося досягнути в футболі?
- Звісно, некоректно розглядати історію, в тому числі і свої минулі роки в умовному нахилі. Але хто знає, як би склалась моя подальша доля у Донецьку, якби не обов’язок відслужити в армії. А так, я був змушений покинути славетний гірняцький клуб і проходити службу, ще й виступаючи за СКА (Львів). Як кажуть, поганий той солдат, що не мріє стати генералом. Перефразовуючи відоме прислів’я, скажу, що завжди хотілось виступати на більш високому рівні…
- Як розпочалась Ваша тренерська робота?
- У стартовій першості незалежної України весною-літом 1992 року допомагав Григорію Іщенку готувати «Поділля». Але з приходом на посаду президента клубу «Норд-Ам-Поділля» Р. Чогадзе мене попросили пограти. Потім був період у 5-6 років коли я займався приватним бізнесом. Влітку 1999 року «Поділля» опустилось в другу лігу і головним тренером запросили Богдана Блавацького. Саме він і запропонував мені та Ярославу Бобиляку бути помічниками. У січні-червні 2000 року допомагав вже Віталію Кварцяному…
- Так розпорядилась доля, що у 2000-2002 роках Ви були головним тренером «Поділля». Що скажете про цей період?
- В силу різних обставин, влітку 2000 року проблематичним був сам факт існування команди. Допоміг тодішній мер міста Михайло Чекман. Буквально в останні дні заявились для виступу у групі „Б” другої ліги. Але керівництву – Івану Вознюку, Михайлу Лапідусу, Миколі Шершуну та мені новий колектив довелось створювати майже „з нуля”. Буквально всі футболісти роз’їхались по іншим клубам. Залишились лише Г. Бабуадзе та Г. Маріані. Тому-то шосте місце в сезоні 2000-2001 років можна вважати успіхом для команди, яка створювалась, як кажуть, «на бойовому марші».
- Окрема розмова про першість України у групі „А” другої ліги сезону 2001-2002 років…
- Дійсно. До літа 2001 року у Хмельницькому було створено досить боєздатний колектив: Андрій Здебський, Вадим Крохан, Микола Волошин, Андрій Войтович, Ігор Стасюк, Аркадій Баталов, Віталій Ращик та інші. Стабільним було фінансування команди. «Поділля» демонструвало гостроатакуючий футбол. Забили у ворота суперників 79 м’ячів! Але цей сезон проходив під знаком неабиякого протистояння хмельничан, золочівського «Сокола» та ФК «Красилів». Ну як забути поєдинок 17 вересня 2001 року «Поділля» - «Красилів»? Дербі команд Хмельниччини проходило в присутності 8 000 глядачів. Ажіотаж небувалий! Гол Миколи Волошина приніс нам перемогу 1:0. Вона була справжнім „бальзамом” на душі хмельницьких „фанів”.
- Яка сама велика несправедливість була у Вашому футбольному житті?
- Те, що влітку 2002 року «Поділля» не потрапило до першої ліги. Вищезгадана команда була гідна того. Керівництву хмельничан трохи не вистачило досвіду, просто елементарного везіння. Не применшую заслуг наших тодішніх опонентів, а тільки констатую факт: де зараз «Сокіл» та ФК «Красилів»? А «Поділля» було, є і буде!
- Декілька слів про Вашу сім’ю…
- Одружився у 1980 році. Моя дружина – Емілія Миколаївна – наразі підприємець. Дуже вдячний їй за те, що мужньо переносила ті труднощі з якими зазвичай стикаються дружини футболістів. У ті роки, коли я грав, збори були по три-чотири тижні. На виїзди команда відряджалась на 6-8 днів. Бо інколи в гостях грали по два, а то й три матчі. Маємо двох синів. Старший – Андрій – займався футболом, але отримав травму коліна, тому виступав тільки на аматорському рівні. Молодший – Олексій – зараз перебуває у команді «Поділля-Хмельницький». Грає в основному за «Поділля-2» у чемпіонаті області. Розумію, що йому треба багато працювати, щоб потрапити до складу першої команди. Олексію треба вчитися мислити на футбольному полі і приймати правильні рішення…
- А від того, що Ви працюєте тренером в команді, Олексію легше чи важче?
- Думаю, що психологічний дискомфорт певний є, але я не збираюсь користуватись своїм статусом. Все має бути природнім шляхом. Шанс йому наданий. Решта залежить від Олексія. Хоча скажу, що щастя футболіста – потрапити до рук хорошого тренера і знайти свою команду.
- Ваша думка про сучасне «Поділля-Хмельницький»?
- Команда переживає непростий період. Серед молодого покоління значна частина тих, кого б я назвав «кімнатними» футболістами. Немає бійців. У мої молоді роки таких гарних умов тренування і побуту не було. У міжсезоння „місили” сніг із болотом. Приходили до роздягалень – ніг не відчували. Зараз такої самопожертви не видно й близько. А ще – немає яскравих особистостей. Колись в Хмельницькому ходили «на Соколова», згодом, у Тернополі «на Прядуна», а в Чернівцях подивитись на майстерність Мглинця. А що маємо сьогодні? Навіть вікові, досвідчені футболісти хмельничан не всі прагнуть повести за собою колектив. Капітан і ветеран подолян Андрій Будник за необхідністю змушений грати мінімум у трьох амплуа – центрального, флангового хавбека, а інколи і захисника. Чудово „розпасовує” Руслан Кострицький. Так, як тренерський „штаб” взяв курс на омолодження та місцевих гравців, відзначу кращих перспективних футболістів: Шляховий, Лемішевський, Безвещук, Заєць…
- Можете звернутись до місцевих бізнесменів, бо не секрет, що у команди є фінансові проблеми…
- Дійсно, у нашому місті достатньо мільйонерів, успішних структур. У 2010 році відзначатиметься 50-річчя професійного футболу у Хмельницькому. Маю надію, що знайдуться люди, установи, які допоможуть подолянам влітку 2010 року повернутись до першої ліги, посісти гідне Хмельницького місце в ієрархії українського футболу.
- Останнє питання особистого характеру: як Вам вдається зберігати чудову фізичну форму?
- Я людина спортивна, футбольна. Веду здоровий спосіб життя. Раз на тиждень відвідую сауну. На тренуваннях сам бігаю з футболістами. Звісно не зловживаю алкоголем і тютюном.
- Ваша думка про футбольні засоби масової інформації?
- У радянські часи думки футбольних журналістів були глибші, була присутня серйозна аналітика. Про „Хвилю”, „Поділля” найкраще писав Микола Дияк. Наразі у журналістів кращі технічні, оперативні можливості. Про ігри сучасного „Поділля-Хмельницький” вони пишуть цілком достатньо, але не завжди об’єктивно та професійно.