В першій частині інтерв’ю Віталій Дмитрович розповів про своїх перших тренерів, про початок своєї ігрової кар’єри та про перехід в «Поділля».
- В 86 у вас був дебют в «Поділлі». Які були перші враження від Хмельницького після Москви?
- Перші враження після Москви? Важко було в той момент. Стою в магазині... Ми їздили на виїзд, якщо виїжджали як зазвичай на три гри, то дружина їздила в Москву весь час за продуктами. Ну а з місцевими ми до сих пір сім'ями дружимо. З Вітею Муравським - ми всі куми троє - з Хібліним ще. Хоча з Ігорем Хібліним перша зустріч була - ледь не до бійки дійшло. Він грав тоді за «Адвіс». І ми грали товариську гру там так, що був момент: ти не правий - ти не правий. А потім стали кращими друзями (сміється).
- Завдяки чому вам в 1988 році вдалося забити 22 голи? Добре налагодженим ще Іштваном Секечем діям команди або може певним нововведенням Мирона Маркевича?
- Тут складно сказати. Значить, коли прийшов Мирон, я вже хотів йти з команди. І він мене в принципі умовив. Обіцяв навіть машину, якщо я заб'ю більше 15 м'ячів.
- Тобто був стимул?
- Так. Ну і після Секеча, особливо в перший рік, коли він прийняв команду, ми так наскакалися з ним, що вже нічого було не страшно. І після його тренувань по-моєму можна було до будь-якого тренера звикнути (сміється). Ну і я вирішив залишитися, спробувати, якщо є стимул такий. Хоча перші тури три по-моєму як би не щастило. Якраз перед грою на кубок СРСР з «Антлантасом» (Клайпеда) підійшов Мирон і каже: «ну що вже пора розчехляти». Ну і з його легкої руки я два м'яча забив. Після цього майже в кожній грі - і програних і виграних.
-Якимось чином Мирон Богданович все одно допомагав розкритися...
-Він не те що, допомагав – вірив в мене, навіть не лаяв нічого. Хоча я багато не забивав. І вболівальники з трибун весь час кричали, коли я з поля йшов. А Мирон Богданович вірив, навіть навпаки підбадьорював. При Секечі такого навіть не було. Було весь час перед іграми - будеш грати, не будеш грати. А тут була впевненість, що завжди в складі.
- І ось протягом цих років, коли ви захищали честь Хмельницького, з вами грали Валенко, Муравський, Аргудяєв покійний. З ким було більш комфортно грати або ще може хтось не увійшов до цього списку?
- Найкомфортніший звичайно Вітя. Після його передач я, напевно, більшість голів забив - з його флангу: з прострілів, з навісів. Хоча, якщо чесно в процесі знаходження в Хмельницькому, я дізнався, що в перший рік - у нас же там була ще львівська компанія на чолі з Едіком Валенком. Я навіть чесно кажучи не думав, що так буває, що в одній команді гравці просять своїх товаришів не давати пас, щоб не стати найкращим бомбардиром і не отримати в ті часи ма-лень-кий телевізор (сміється).
- А ось який матч або гол у складі «Поділля» найбільше запам'ятався?
- Було багато. Ну ось в Вінниці я пам'ятаю 1:0 виграли тим більше це вважалося дербі як і з Тернополем. З «Темпом» теж 1:0 виграли. Хоча Валєра Лужанінов (тренер «Поділля» -92/93, в сезоні 1992 - тренер «Темпа» - В.В) дуже не хотів, щоб я грав в цій грі... Так, виграли 1:0 в Шепетівки. Ну і єдиний цей гол «Поділля», коли я забив перший гол в Кубку України. Це ми грали на зборах в Іршаві з «Буковиною». Це було не поле футбольне, а більше - чемпіонат світу в грязі (сміється). Сніг, а внизу вода майже по щиколотку. М'яч практично не котився. І був момент - вдалося забити гол. З води, з бруду, з снігу виколупали і забили (сміється). По пенальті ми все-таки програли.
- Вам ще довелося попрацювати тренером «Поділля». З якого року ви почали тренувати?
- Я напевно в 94-му році був уже в Дунця адміністратором. Михал Михалич був головним, а я з Лемещенко був адміністратором по харчуванню, по виїздах. Хоча найприємніші враження були від Стрижевського, коли я у нього помічником був. Команда була дуже гарна. Якби не наш спонсор (Р.Ю. Чогадзе був президентом «Поділля» з 07.94 по 07.97 - В.В.). Перший рік він ще тримав команду: платив зарплати, преміальні, а другий рік ми взагалі навіть зарплати не бачили. Були конфлікти постійно. Я розумію, що бізнес - це бізнес, але ми ж теж люди.
-Після того як ви повернулися в Москву і почали грати у ветеранському чемпіонаті - неодноразово ставали кращим бомбардиром. На останньому турнірі, Віталію, ви теж стали кращим. По-моєму 19 м'ячів забили.
фото з сайту Російського Футбольного Союзу, на якому Віталію Дмитровичу вручають приз кращому бомбардиру турніру ветеранів "Незгасимі зірки"-2016
- Так. 19 м'ячів. 5-й раз за 6 років ставав кращим бомбардиром.
- Я це підтверджую бачив все на власні очі) І ось як, завдяки чому вам вдається тримати таку форму? Зранку зарядка?
- Жодних зарядок немає. Єдине, що після 50-ти років, коли день народження пройшов, подумав, трошки все зважив - довелося зав'язати з алкогольними напоями (сміється). Зараз ось 9-ий рік я взагалі. Палити, я взагалі не курив ніколи в житті. Я працюю кур'єром, ходжу по Москві, весь час в русі. Тому що у свій час, коли я працював завідувачем спорткомплексу, якось ноги стали не слухатися. Тому що сидяча в основному робота була. На ігри виходиш - ноги важкі. Навіть доводилося перед іграми уколи робити, щоб спазм знімати, а зараз відчуваю себе чудово.
- Тобто рух – це життя.
-Так. Я недавно дзвонив Іштвану Йожефовичу - він зараз в Хімках живе - і він каже: «Віталій, чим більше рухаєшся, тим дальше живеш», - бо каже: «Я не рухаюсь, то ноги взагалі не ходять».
- Наостанок чого ви хочете побажати вболівальникам хмельницького «Поділля»?
- Я вважаю, що стадіон в центрі міста, умови для того, щоб команду мати всі є. Ті ж хлопці, які залишилися: Ігор думаю завжди допоможе зі своїми можливостями в федерації і Вітя Муравський як тренер щось може видати. Я подивився на чемпіонат України, там навіть у першій лізі грають половина селища, з якими ми грали товариські гри... Хочеться побажати відродити хмельницький футбол, хоча для України, та й для Росії для другої ліги зараз часи не найкращі. В основному всі перебиваються, грошей не сплачують. Але все одно потрібно якийсь мінімум знайти, щоб утримувати «Поділля», щоб команда грала, а не мучилася. Вболівальникам вірити, сподіватися, десь може шукати можливостей для команди.
Розмову вів Сергій Жерновий, редагував Вадим Василишин
