- Сергію Петровичу, будь ласка, декілька слів про Ваші перші кроки у футболі...
- Народився я 22 серпня 1961 року в місті Одеса, відповідно є вихован¬цем одеського футболу. У вісім років пішов займа¬тись улюбленим видом спорту до СДЮШОР «Чорноморець». Тоді набором у спортшколу при команді вищої ліги СРСР «Чорноморець» (Одеса) займався Олександр Руга. Згодом ми тренувались під керівництвом Георгія Кривенка. Це чудова людина, тренер з великої літери, який виховав багатьох відомих футболістів. Наприклад, Андрія Вороніна - одного із яскравих лідерів теперішньої національної збірної України. А тоді, в кінці 60-их років, він вчив нас, юнаків-початківців у футболі, не тільки його азам, але й любові. А ще він наголошував, що лише наполегливим, цілеспрямованим, само-відданим посміхнеться удача.
- Команди, в яких Ви грали в юності, досягали вагомих результатів?
- Команди, які створював Кривенко, завжди були представлені на найвищому рівні. Серед моїх однолітків було багато футболістів, які мали великий ігровий потенціал. Можу згадати кандидата в юнацьку збірну Радянського Союзу Володимира Гуталюка чи, наприклад, Олега Євстратова, що наразі є асистентом арбітра вищої ліги України. Юнаки СДЮШОР «Чорноморець» були стабільними учасниками фінальних частин юнацьких 'першостей СРСР. Двічі, в місті Ан-гарськ, що неподалік озера Байкал, та в Єревані одесити вибороли «срібло». Ми мали хорошу ігрову практику, зустрічаючись із однолітками з московського «Динамо», ташкенського «Гіахтакора», єреванського «Арарату» та інших хороших команд.
- За яких обставин Ви дебютували на офіційному рівні?
- Це було в 1978 році. Ми ще навчалися у випускному класі СДЮШОР «Чорноморець», коли були запрошені на оглядини у дубль вищоліговської команди. Але закріпитися у резерві головної команди Одеси було вкрай важко. По-перше, висока конкуренція. По-друге, тодішні тренери віддавали перевагу при-їжджим футболістам, вважаючи, що одеситів завжди можна залучити до «Чорноморця». Згадую лише один період - середину 80-их років, коли у дублі грало багато місцевих вихованців - Жекю, Скрипник, Буланкін, Смортрич, Романенко. Тоді головним тренером одеських резервістів був Віктор Прокопенко. Через рік трохи пограв за херсонський «Кристал» і отримав запрошення в аматорський колектив на Тернопільщину.
- Ви маєте на увазі «Ниву» (Підгайці)?
- Саме так. Цю команду, яка заявилася для участі в аматорській першості УРСР, прийняв Михайло Дунець. Якщо мені не зраджує пам'ять, це був його тренерський дебют. Але «Нива» грала на межі 70-80-их років з успіхом. Місцеве керівництво створило для цієї команди хороші умови. «Нива», яку згодом переведуть до Тернополя, виростила цілу плеяду відомих майстрів шкіряного м'яча: Ігоря Яворського, Романа Мацюпу, Андрія Чернишова, Ігоря Біскупа, Володимира Венгриновича. Згодом ця група футболістів пограла у багатьох командах другої ліги першості СРСР.
- Знаю, що у Вашій футбольній біографії був невеличкий епізод виступів за Хмельницьке «Поділля». Чому не склалося у цій команді?
- Це було у 1980 році. На одеському стадіоні «СКА» мене зустрів Володимир Козеренко і повідомив, що є пропозиція від Хмельницького «Поділля». Головний тренером «Поділля» тоді був Володимир Онисько, а провідними гравцями - Валентин Елінскас, Михайло Середюк, Леонід Пасімчук, Микола Табачук, Юрій Черенков. Навесні пройшов збори із «Поділля» на Закарпатті і був прийнятий у команду. Першість того олімпійського року ми почали непогано: нічия на виїзді, перемога вдома. Особисто я грав ліберо, а Ю.Черенков - переднього центрального захисника» На жаль, у Хмельницькій команді виник конфлікт, деталі якого, даруйте, я не розкажу. Але головного тренера зняли з посади. Тямущі люди підказали, що треба команду покинути. Я знову повернувся до Підгайців.
- Більша частина Вашої біографії, як гравця, пов'язана із кіровоградською «Зіркою». Як ви там опинилися?
- Фінал аматорської першості УРСР по футболу 1981 року проходив у Харкові. Путівку до другої ліги союзних змагань завоював тамтешній «Маяк». Але після цих змагань на гравців «Ниви» з'явився попит. Михайло Дунець із групою футболістів поїхали у Павлоград. Мені надійшли пропозиції із Житомира, Сум, Черкас. У сімферопільську «Таврію» запрошував сам Анатолій Заяєв. ...Але я обрав «Зірку». її тодішній другий тренер Валерій Польовий сказав: «Сергію! Я з тобою п'ять разів їздив, поки привіз у Кіровоград!»
- Довелося і в Росії пограти?
- Так. У 1984 році, після закінчення Московської вищої школи тренерів, на стажуванні у «Зірці» був тренер Віктор Ступак. Тоді він приймав команду «Сєвєр» (Мурманськ) і запропонував мені переїхати на північ. Я погодився і в складі «Сєвєра» почав готуватися до першості СРСР у 1985 році. Саме тоді і довелося взяти участь у доволі цікавому турнірі. Його проводило товариство «Спартак» у столиці Росії. Зібралося 18 команд. У своїй підгрупі ми не пустили у фінал «Спартак» (Владикавказ). А потім розігрували головний приз разом із столичним, рязанськими і тамбовськими спартаківцями...
- Неважко здогадатись, який із «Спартаків» переміг...
- Дійсно, ми посіли четверте місце. Але враження, яке я отримав від протистояння із московським «Спартаком» Костянтина Бєскова, незабутнє. Такі
прізвища, як Дасаєв, Радіонов, Гаврилов, Ярцев, коментарів особливих не потребують. Але найбільше вкарбувалась у пам'ять гра нападника Федора Черенкова. Неординарний, непередбачуваний, з досконалим дріблінгом...
- А щодо кращого матчу у Вашій кар'єрі?
- Це було в серпні 1984 року, коли «Зірка» (Кіровоград) приймала чернівецьку «Буковину». Тоді гра у мене виходила, як ніколи. Зробив дві резуль-тативні передачі, з яких партнери забили м'ячі. Так вийшло, що це був мій День народження. Після цієї зустрічі дружина подарувала мені перстень.
- Як завершилась Ваша кар'єра як діючого футболіста?
- Це було за станом здоров'я у 1989 році. Навесні у складі «Зірки» їздив на збори. Відчув загострення старої хвороби і повідомив тодішньому тренеру Іштвану Шандору, що я повертаюсь до Одеси.
- Чим займались у подальшому?
- Декілька років займався приватним бізнесом. Став допомагати новій спортивній школі в Одесі, яку започаткував мій перший тренер Георгій Кривенко. В одній із груп юнаків школи тренувався мій син - Сергій. Із 1999 року і сам почав тренувати юних футболістів.
- У Вашому фотоархіві є фотокартка, на якій Ви стоїте поряд із Зінедіном Зіданом...
- У 2000 році наша школа взяла участь у міжнародному турнірі у Франції, який проходив під егідою родини Зіданів, Почесним гостем там був Зінедін Зідан. Ось і вдалося «зупинити щасливу мить». До речі, я ще у колекції маю вимпел з його автографом. Це дійсно, як на мене, найяскравіший футболіст світу останнього десятиліття.
- Після першого кола першості України по футболу сезону 2004-2005 років Хмельницьке «Поділля», образно кажучи, «лягло на дно» турнірної таблиці. Як Ви не побоялись очолити такий колектив?- Не секрет, що певний період часу я працював у «Поділлі» тренером - селекціонером, і в команді грало достатньо футболістів, рекомендованих мною. Це Покаринін, Гайдаржі, Євстафієв, Бугайчук, Рудий. А ще ж був ряд хороших футболістів з «Красилова - Оболоні» - Будник, Воловик, Боровков, Панчук, Кучеренко-молодший. Боязні не було. Мені, скоріше, допоміг життєвий досвід, бо тренерського не було. Вдалося добре укомплектуватися. Підсилили «Поділля» Нікітенко, Вітвіцький, Венчак, Піддубний. Ми були об'єднані одною метою - зберегти «прописку» у першій лізі. Згодом ми це зробили.
- Сергію Петровичу, що для Вас є цих більш ніж півтора року на чолі «Поділля». Які його матчі під Вашою орудою запам'яталися найбільше?
- По-перше, це величезний досвід. Бо «Поділля» - це моя перша команда майстрів, як головного тренера. По-друге, навички вирішувати багато питань по «Поділлю» самому, ні на кого не розраховувати. На жаль, зараз таке життя. Але, в цілому, вважаю стратегічний напрямок роботи тренерського штабу вірним. Чому? Є позитивні результати. Весною-літом 2005 року «Поділля» видало шостий результат у лізі. У минулій першості ми фінішували сьомими. Добре стартували у теперішніх змаганнях. Показово також, що на гравців «Поділля» є попит серед команд вищої ліги та потужних фінансово команд першої ліги. Наприклад, у вищій лізі Латвії грає І. Покаринін. Закріпився у дублі донецького «Металурга» Сашко Воловик.
Тепер щодо матчів. Запам'яталася нічия 2:2 вдома з алчевською «Сталлю» 27 квітня. Без шести гравців основи ми не поступилися лідеру. Як не дивно, але згадується поразка 1:2 вдома від луганської «Зорі» Незважаючи на поразку, наші уболівальники стоячи нам аплодували і вигукували «Молодці!». Це дуже приємно.
- Будь ласка, декілька слів про гру Вашого сина?
- Я завжди прагнув, щоб Сергій був особистістю на футбольному полі, наголошуючи, що межі вдосконаленню немає. Він має такі позитивні якості, як неординарне мислення, непогану техніку роботи з м'ячем. Він виконавець всіх стандартів у команді. Два роки поспіль стає найкращим бомбардиром колек-тиву. Недоліки. Найбільший - це небажання примусити себе працювати у відборі. На жаль, після останніх фінансових колізій у «Поділлі» Сергій, як і багато інших футболістів, має проблеми з мотивацією.
- Будь ласка, декілька слів про Вашу сім'ю...
- Надійний тил має важливе значення у житті будь-якої людини. Коли я був футболістом, моя дружина Тетяна була скрізь поряд зі мною - у Кіровограді, Рязані, Одесі, інших містах. Наразі більше змушені спілкуватись у телефонному режимі. І до сьогодні з її боку є повне розуміння особливостей роботи тренера футбольної команди майстрів. Маю і доньку - Віолетту. Вона теж цікавиться футболом, постійно шукає інформацію про «Поділля» в Інтернеті.
- І наостанок. Який головний урок Вам підніс його величність футбол?
- Ніколи не поступатись принципами. У футболі буває усяке, багато спокус. Але якщо обрав свою лінію, то треба її дотримуватись завжди!
Газета «Спортивний лідер +» 24 серпня 2006 року №26. Матеріал Віктор Котов
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
