- Ігоре Вікторовичу, відразу після кубкового фіналу, біля автобуса переможців ви довго спілкувалися спочатку з Дмитром Шутковим, потім з Андрієм П'ятовим. Воротарське братство?
- Так категорично сказати не можна. Просто у мене з Дімкою і Андрійком хороші стосунки. Та й коли приїжджав до Києва, непогано поспілкувалися з Олександром Шовковським. Після того ж кубкового матчу підійшов Дімка Безотосний. Сказав йому, щоб не засмучувався, що все нормально. Іншими словами, контакт є з гравцями з усієї України. Та й з Росії теж, якщо згадати Андрюху Диканя. З кожним є про що поговорити, над чим посміятися. Але коло спілкування воротарями абсолютно не обмежується. Знову-таки, під час фіналу Кубка підходили Дімка Чигринський і Льоха Гай, після матчу підбіг Тайсон. Футбольна сім'я велика і коли з кимось перетинаєшся, завжди приємно один одного притравити або над чимось пожартувати.
- Воротарська позиція - єдина на полі і, відповідно, конкуренція за неї скажена ...
- У будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною. Конкуренція має бути здоровою. Ось ми в «Металісті» разом з Сашею Горяїновим, Вовою Дішленковичем і Бодею Шустом підтримуємо один одного всією душею. У нас на тренуваннях дуже хороші відносини, хоча кожен з нас хоче грати, а не сидіти на лаві для запасних. Тим не менш, ми підтримуємо того одного, хто грає. Ми розуміємо, що наша конкуренція йде на користь команді. Думаю, що і Саша, і Вова, які у весняній частині чемпіонату грали частіше, підтримку партнерів відчували. Це великий плюс, адже будь-якому воротареві перед виходом на поле важливо знати, що за спиною у нього не негатив, а позитив. У таких умовах у голкіпера з'являється ще більше сил, емоцій, настрою і бажання грати. Після гри ми теж вітаємо один одного і всі ці емоції йдуть від душі, додають настрою команді в цілому.
- Коли Мирон Маркевич запрошував вас у «Металіст», ви напевно розуміли, що будете в команді не першим і, можливо, навіть не другим воротарем. Сприймали це запрошення, як винагороду за пройдену кар'єру? Адже досі вам ніколи не щастило грати в командах, які б боролися за медалі чемпіонату ...
- Справді, я вважаю цей виток кар'єри винагородою за всі проведені у футболі роки. Взагалі, Маркевич і Красніков запрошували мене в «Металіст» ще три роки тому, коли грав Дишленкович, а у Горяїнова була травма. Дав згоду, але тоді не зрослося. Я залишився в «Зорі». Але коли Мирон Богданович подзвонив в минулому році і сказав, що зламався Дишленкович і команді потрібен досвідчений воротар, відразу погодився, хоч розумів, що грати буду мало, адже в будь-якому випадку є Саша Горяїнов, легенда харківського футболу. Разом з тим, розумів, що завжди повинен перебувати в хорошій формі, щоб у разі необхідності вийти і не підвести команду.
Так, моє прізвище Шуховцев, але в командах рівня «Металіста» ім'я не означає нічого. У 40 років, в 29 або 23 - ти повинен вийти на поле і довести, що тебе сюди запросили не дарма. Я усвідомлював, навіщо мене брали в Харків і сумлінно працював. Тому пишаюся тим, що в 41 рік став срібним призером чемпіонату України. Для мене це запрошення було сюрпризом, і я доклав максимум зусиль, щоб вже через місяць набрати оптимальну форму, і щоб Мирон Богданович відчув, що я в будь-який час здатен зіграти.
- Тобто форму воротареві, який дебютував в якості тренера в казахстанському «Тоболі», все ж довелося набирати?
- Природно, трохи додати довелося, хоча форму підтримував і в Казахстані. Там теж трудився, працюючи сам по собі. Все тому, що спуску собі давати не звик. Тому і в Харкові особливо напружуватися не довелося. Швидко влився в колектив, поїхав на збори і повернувся звідти здатним на рівних конкурувати з іншими воротарями. Але, повторюся, що все залежить від того, наскільки тобі довіряють. Якщо бачиш, що тренер в тобі зацікавлений, то готовий налаштуватися і вийти на поле відразу.
- Складається враження, що кар'єру ви продовжуєте не так заради того, щоб заробляти гроші, скільки отримуєте від футбольного процесу задоволення ...
- Футбол зараз - це навіть не професія. Кажу не лише за себе, а й, напевно, за багатьох хлопців. Це - життя. Без футболу, поза футболом себе не уявляю. Звичайно, як і у кожної людини моменти, коли відчуваєш втому, присутні. Але в такі миті продовжую працювати, просто без позитивних емоцій. Від футболу не втомлюся ніколи. Це моє життя і без постійних переїздів, тренувань, матчів перестаю відчувати себе собою. А коли ця робота після складних тренувань приносить ще й емоційний заряд у вигляді перемог, коли ти за неї отримуєш матеріальну винагороду і можеш годувати сім'ю, то про втому забуваєш геть. Особливо зараз, коли «Металіст» вперше в історії українських чемпіонатів посів друге місце і вийшов у Лігу чемпіонів. Я щасливий, що перебуваю в цій обоймі. Від такого втомитися не можна. Ось зараз піду на тренування і буду гасати там в два рази більше, ніж гасав п'ять чи десять років тому.
- Але не повірю, що за майже 27 років футбольної кар'єри внутрішня криза не наступала ніколи ...
- Звичайно, складні моменти трапляються, але я б не назвав цей стан кризою. Особливо складно на зборах, коли втомлюєшся, хочеться все кинути і поїхати додому. Але для того нам і потрібен характер, щоб у такі моменти себе переламати. Це все одно, як хлопці, які грають на полі, розповідають, що часом, коли наприкінці матчу не вистачає сил, хочеться кинути бутси і втекти з поля. Доводиться себе переламувати і грати «через не можу». Те ж саме у мене на зборах: два-три дні, коли дуже важко морально, себе переламувати, а потім знаходиш якісь позитивні моменти в колективі, починаєш про щось жартувати, вимикаєшся повністю і входиш в робочий процес. Дуже важливо психологічно не вантажити себе, оскільки можна збожеволіти.
- З вас, наскільки я розумію, футболіста «зліпив» Семен Альтман?
- Так. У 1987 році Семен Йосипович взяв мене 16-річним хлопчаком у дубль одеського «Чорноморця» і відразу довірив місце у воротах. Альтман зі мною багато працював індивідуально. Взагалі, протягом всієї моєї кар'єри мені сильно щастило на чудових тренерів, які супроводжували розвиток моєї кар'єри, оберігали мене і довіряли. Так відбувалося постійно, з 1987 року по 2013-й, 26 років! Навіть не граючи в топ-клубах, постійно зустрічався з видатними людьми, які брали заступництво за мене на себе. І головне, що вони завжди були впевнені, що я їх не підведу. Просто я така людина, яка, відчуваючи до себе довіру, розіб'ється, але зробить все, щоб не зіпсувати про себе враження.
- Люди людьми, а загартуванням напевно стала друга радянська ліга, виїзди на Закавказзя. Колишній футболіст тернопільської «Ниви» Ігор Покидько розповідав якраз історію, пов'язану з одеським СКА ваших часів під час виїзду, якщо не помиляюся, в Агдам. Мовляв, місцеві «вболівальники» там чи не ножами біля кромки поля гостям погрожували ...
- Все так і було. Спарені виїзди до «Котайка» з Абовяна і «Карабаху» з Агдама - це було щось з чимось. Страшні речі. Літали військовими літаками, а потім був не футбол, а маячня. У горах чути свист куль, а біля стійки стоїть людина і примовляє «пропусти гол». На поясі у нього висить пістолет. Могли, стоячи біля штанги, за руку взяти. Перший тайм відіграли 0:0. На другий виходимо, а суддя нам говорить: «Все, ви вже програли».
- За що ви тоді грали?
- По-перше, потрібно було відслужити в армії. Грошей майже не платили. Іноді зарплату виплачували лікером, іноді костюмами. Продавали все це і приносили в сім'ю гроші. Важкуватий був час. Доводилося постійно позичати, оскільки зарплати були дуже маленькі. Зрештою щось виплатили, щось ні. Люди, які в той час займалися бізнесом або десь працювали, заробляли в кілька разів більше, ніж я.
- У вас напевно була спокуса все кинути і зайнятися чимось іншим ...
- І можливість була. У 90-ті ж пам'ятаєте, які часи були? Серед моїх друзів і знайомих авторитетних людей теж вистачало. Цілком міг зайнятися тим же, що й вони. Але, як би це пишномовно не звучало, завжди залишався до мозку кісток футболістом. Грав не за пропозиції і можливість заробити. У мене було інше виховання. Хотів виключно грати. Тому іноді наважувався на абсолютно божевільні вчинки, коли протягом короткого періоду переїжджав з однієї команди в другу, з другої в третю. Це були московське «Торпедо», «Уралмаш» - мені було все одно. Головне, приїхати і отримати місце у воротах. Правда, звичайно, якщо ти тренуєшся і граєш, то бажаєш отримувати зарплату. Безкоштовно довго не пропрацюєш.
- Але в хмельницьке «Поділля» після вищої ліги в 1993 році напевно від'їжджали, оскільки там пропонували кращі умови?
- Не повірите - ні. Тоді стабільних умов в Україні, особливо, у першій лізі, напевно, не міг запропонувати ніхто. Інших варіантів, окрім Ізраїлю і першої ліги на той момент у мене не було. Мені хотілося грати і бути на виду. В Одесі умов взагалі не було, їхати в Ізраїль - шлях у невідомість. Тому і вибрав Хмельницький, куди запрошував легендарний тренер Євген Лемешко.
- Ви ніколи не приховували, що в ті роки сильно випивали, але не розповідаєте, як на це реагували тренери ...
- Як казав про мене Лемеха, я хворий роботою. Євген Пилипович казав: «Мені б в команду ще чотири таких людини, як Шуха і Харьковщенко, зможу грати вшістьох. Я і вони». Режим не режим, але я був вихований так, що своєю працездатністю на тренуваннях я компенсував всі недоліки в побуті. Розумію, що це було неправильно, але грав я справді добре і тренувався з подвоєною енергією. Звичайно, і Лемешко, і Школьников, і Морозов бачили, в якому стані я іноді приходив на тренування. Але той же Пилипович, який, звичайно, і в лоб міг дати, дві години мене на полі вбивав. 30-градусна спека, а я шарашу в вітровці. Так Лемешко потім мене навіть у приклад наводив: «Дозволю пити, тільки якщо будете працювати, як Шуховцев».
Сьогодні все красиво і цивілізовано. Тому, що люди отримують інші гроші і на іншому рівні. Нині всі футболісти на увазі. Втім, тоді ми теж були на виду, але час був такий, що люди самі пили і розуміли, чому п'ють футболісти. Сьогодні хлопці можуть розслабитися по повній хіба що раз чи два на рік, після завершення сезону або серйозних перемог. Протягом року йде важка робота. Вважаю, це правильно і добре. Сам вже 16 років не п'ю. Завдяки Миколі Павлову у свій час зрозумів, що потрібно або грати у футбол, або бухати. І, звичайно, подумав про сім'ю.
- Складається враження, що з сучасних українських тренерів з людьми, у яких є проблеми з режимом, вміють працювати тільки Павлов і Маркевич. Самий показовий приклад - Олександр Рикун ...
- Абсолютно з вами згоден. Той же Саша Рикун - футболіст від Бога. Він здатний вийти на поле в кедах і віддати таку передачу, після якої, щоб забити гол, достатньо підставити ногу. Тому Богданович його і терпів, що людина могла вийти на поле і віддати пас із закритими очима. Ми й понині добре з Сашком спілкуємося і я йому прямо кажу, якби обмежив він себе трохи в плані випивки, міг стати великим футболістом. Андрій Шевченко ж недарма казав у свій час, що нарешті в збірній з'явилася людина, здатна віддати передачу. Або взяти Ілюшу Цимбалара. Його всі тренери любили незважаючи на те, що режим він порушував регулярно. Тому що футболіст від Бога. Як і Рикун, як і Закарлюка.
Творчі люди - вони всі такі. Всі великі люди - зі своїми вадами. Не виключаю, що дотримувався би Рикун дисципліни, він не домігся б того, що у нього вийшло. Може бути і я, якби не напився того всього в молодості, не дограв б до 42-х років. Не можна засуджувати те, що дало результат. Про тих людей, про яких ми говорили, вболівальник завжди згадає не залежно від того, скільки вони випили.
- Ігоре Вікторовичу, ви вже сказали, що Микола Павлов відіграв у вашій кар'єрі найважливішу роль. Але найцікавіше, що в момент, коли Микола Петрович очолював маріупольський «Металург» і запросив туди вас, команда, здавалася безнадійним аутсайдером ...
- Петрович змінив «Металург» завдяки тому, що запросив добре знайомих йому футболістів. У Павлова, як і у Маркевича, є чудова властивість - вони не дивляться на вік футболістів, а на їхні людські якості і на майстерність. Той і інший вміють знайти підхід до людей. Петрович тоді, в 1997-му поміняв в Маріуполі дуже багато чого. Він взяв тих футболістів, які були в обоймі, але в яких сумнівалися. Взяти, приміром, Шуховцева. У той час Маркевич хотів запросити мене в «Карпати», але зупинився, оскільки боявся, що я нап'юся і підведу команду. Петрович не побоявся. Це за умови, що я був просто нормальним воротарем, але ні в збірній, ні в серйозних клубах не грав.
Сергій Дірявка навпаки раніше був капітаном збірної, але в момент, коли Павлов запрошував його в Маріуполь, вже грав на першість області. Фактично, Петрович витягнув Сергійка назад у великий футбол. Коля Волосянко пограв у Лізі чемпіонів, почав пити. Здавалося, пропав чоловік. Але Петрович його теж витягнув. У Сашку Рикуна теж повірив Павлов. Все тому, що якщо ти нормальна людина, якщо тебе нормально виховали батьки, завжди віддячиш за довіру. У мене це вийшло і з часом, вважаю, я теж віддячив Петровичу і Балану своєю грою. Думаю, Дірявка і Рик теж вдячні Павлову донині.
А Закарлюку та Едіка Цихмейструка дещо пізніше хіба не Микола Петрович до себе забрав? Або візьміть Маркевича. Він теж взяв до себе Шарпара, Шило (Шелаєва - авт.). Адже теж непогані футболісти. Але де б вони були, якби не довірився їм Богданович? Павлов і Маркевич здатні працювати і на новій хвилі, і на професійній, а й на довірі. Виходить гарна суміш. Видно, тому ці тренери завжди на слуху. У Петровича команди завжди збалансовані і ніколи нижче восьмого місця не опускаються. Богданович от у Харкові створив таку банду, яка вивела «Металіст» до Ліги чемпіонів. Звичайно, потрібно врахувати, що тут можливостей більше.
- Луганський період вашої кар'єри завжди буде асоціюватися з випадом на адресу судді Віталія Годуляна у матчі «Зоря» - «Карпати» ...
- (Сміється). У нас з Віталіком особливі стосунки. Два одесита, ми тоді висловили все, що один про одного думаємо. Наша загальна неприязнь тривала дуже довго, ще з тих часів, коли я грав в «Іллічівці». Годулян був ображений на мене, я на нього. У принципі, це футбол, адже ситуацій, коли футболіст вважає, що правда на його боці і не погоджується з рішенням арбітра, повно. З емоціями можна впоратися не завжди. У тому матчі проти «Карпат» Годулян призначив у мої ворота два пенальті - спочатку на 3-й, потім на 93-й хвилинах. Я готовий був його порвати. Ледве втримався, щоб не розпустити кулаки.
Звичайно, розумію, що трохи погарячкував, адже якщо судити об'єктивно, то пенальті був справедливим. Але тоді зіграли емоції. Під час гри нерідко створюється враження, що тебе хочуть загнати. Потім цей епізод довго обговорювався. Мій друг, одеський уболівальник Монечка, який на своєму ринку відкрив футбольний музей, аналогів якому немає в Україні, якось запропонував мені розписатися на величезному плакаті, де зібрані автографи безлічі футбольних людей. Але найцікавіше, що біле місце під розпис для мене серед сотень автографів Монечка залишив якраз поряд з розчерком Годуляна. «Гади, що ви робите?» - Кажу. Ті відбиваються жартами: «Сердце намалювати або інше місце?». «Давайте без цього» - відповідаю.
До слова, ми з Віталіком Годуляном бачилися зараз під час фіналу Кубка. І там вперше з часу того інциденту нормально поспілкувалися. Здається, ми один одного зрозуміли нормально. На світі ж є багато неприємних, складних моментів. Я за ту свою витівку сильно постраждав, отримав десять матчів дискваліфікації. Можна сказати, що тепер ми зарили сокиру війни. Взагалі, я така людина, що зла не тримаю ні на кого. Інша справа, чи захоче це зрозуміти людина, з якою я посварився. У моїй кар'єрі вистачало моментів, коли і штовхався, і лаявся на полі, сперечався з суддями. Але зірвався ось цей, єдиний раз. Визнаю, що був неправий. Зате є що згадати (посміхається).
- Вісім років в Маріуполі, три роки в Луганську. На цьому тлі Київ і Сімферополь, де ви провели всього по півсезону, явно вибиваються ...
- В «Арсеналі» стався фінансова збій. Сидіти без грошей півроку - це занадто. Хлопці вже, щоб прогодувати сім'ї, почали продавати машини. Як наслідок, я, Цихмейструк, Закарлюка, Нагорняк поставили питання про надання нам статусу вільних агентів. Керівництво погодилося. Майже відразу мені надійшло запрошення від Саші Гайдаша, з яким у мене дуже хороші стосунки, пограти в «Таврії». Там теж влаштовувало все.
Особливо яскраві враження залишилися від роботи з Анатолієм Заяєвим. Це людина - шедевр! Пригадую, як ми всі сміялись з його історії про тушку свині, яку він одягнув у міліцейський кашкет і китель і провіз через пропускну м'ясокомбінату. Це нам Заяєв говорив для того, що люди, коли їм важко, здатні викрутитися з будь-якої ситуації. Анатолій Миколайович, коли сердився на нас, казав, що купить нам квитки в театр, а не на футбол. Потім у «Таврії» теж почалися матеріальні труднощі, було незрозуміло, хто взагалі керує командою. І в цей момент сімферопольців очолив Олег Федорчук. У команді було три воротаря - я, Максим Старцев та Сергій Величко. При цьому Олег Вікторович на мене розраховував. Правда, враховуючи матеріальну невизначеність, відразу відгукнувся на запрошення Миколи Павлова. Петрович зателефонував і сказав: «Шуха, давай повертайся до Маріуполя».
- З тим же Грозним черговий раз ви ненадовго перетнулися, коли починали тренерську кар'єру у казахському «Тоболі». Чим запам'яталася ця країна?
- Вітром. Сильним вітром! 360 днів у році - вітер. Це була ніби машина часу, ніби повернувся на 10-15 років назад. В Астані і в Алма-Аті, звичайно, йде сильний розвиток, все вдосконалюється - немов Західна Європа. Але іноді їдеш по пустелі, заїжджаєш в селище і зустрічаєш старі будови з написом «Хлеб». У нас подібні речі зустрічалися в перші роки незалежності. Але в цілому там дуже приємні люди. Працювалося добре, футбол там не на самому поганому рівні. «Акін» - це щось на зразок нашого мера. Якщо він любить спорт, то команда буде. Футбольна, хокейна або волейбольна - це інше питання. Взагалі єдине негативне враження від Казахстану - великі відстані при переїздах. Відстані між окремими містами складають 1400 км. Літати доводилося по чотири-п'ять годин. На більш ближні виїзди вирушали автобусом або поїздом. Безсумнівно, це дуже складно.
- Ви корінний одесит, легенда Маріуполя. Де збираєтеся жити по закінченню кар'єри?
- Напевно, я не засну (сміється). Коли завершу ігрову кар'єру, залишуся таким же, як і раніше. Тобто, як шукав можливості грати і проявити себе в якості гравця, так і буду продовжувати це робити надалі. Де буду затребуваний, там і буду жити. Сім'я до цього вже звикла. Зрозуміло, що завжди буду повертатися до Одеси, але якщо буде робота в Харкові чи Луганську - зберуся і поїду. Дружина з дітками живуть в Одесі. То вони до мене приїжджають, то я до них. Звичайно, нудьгуємо один за одним. Вони з нетерпінням чекають, коли після Львова тато до них приїде, і хоч якийсь час зможемо провести разом. Дочка у мене навчається в університеті. Син грає в футбол, на позиції під нападниками. Ось нещодавно на турнірі в Москві забив чотири голи. Що мені в ньому подобається, так це те, що він думає на полі, виконує хороші, розрізаючі передачі. Не знаю, звідки у нього це, але син у мене по-футбольному не дурний. Ось лише швидкості не вистачає, будемо над цим працювати.
За матеріалами www.ua-football.com
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
