Володимира Капличного за срібло чемпіонату ледь до Сибіру не вислали

Досьє:
Капличний Володимир Олександрович народився 26 лютого 1944 року у Кам’янці-Подільському, помер 19 квітня 2004 року в Києві. Заслужений майстер спорту СРСР. Один з найбільш титулованих футболістів міжнародного рівня з нашого краю.
Клубна кар’єра як гравця на позиції захисника: 1962-1963 рр. — “Динамо” (Хмельницький), 1964-1965 рр. — СКА (Львів), 1966-1975 рр. — ЦСКА (Москва). Брав участь у 228 матчах вищої ліги чемпіонатів Радянського Союзу, забив п’ять голів. З 1968 до 1974 року зіграв 62 матчі за національну збірну команду СРСР, в 1972-1974 роках був її капітаном.
Тренерська кар’єра: 1978 р. — ЦСКА (Москва), 1979-1980 рр. — СКА (Львів), 1981 р. — СКА (Київ), 1983-1984 рр. — СКА (Одеса). 1992-1994 рр. — головний тренер команд “Афган-Київ”, збірної України інвалідів-ампутантів, інспектор Другої футбольної ліги України.
Найвищі досягнення: бронзовий призер Олімпійських ігор (1972 р.), віце-чемпіон Європи (1972 р.), учасник чемпіонатів світу (1970 р.) та Європи (1968 р.), чемпіон СРСР (1970 р.), фіналіст Кубка СРСР (1967 р.). У 1968, 1969, 1970, 1972 і 1973 роках входив до числа 33 кращих футболістів Радянського Союзу, тричі у цьому переліку був першим в амплуа лівого захисника.

У кінці 1960-х на початку 1970-х ім’я Володимира Капличного було на слуху: не сходило зі шпальт спортивних газет та журналів, лунало на радіо і в телерепортажах. Його гра відзначалася надійністю і самовіддачею, високою технікою і неабиякою тактичною зрілістю. Він чудово бачив поле, був неперевершеним майстром захисту. Рідко кому з уславлених зірок світового рівня вдавалось обіграти Капличного і вразити ворота його команди, підступи до яких захищав цей різкий і безкомпромісний, атлетичної статури (зріст 181 см, вага 76 кг) спортсмен. Він був ключовою фігурою, стовпом оборони. Грав упевнено і стабільно. Це подобалось і фахівцям, і футбольним уболівальникам. Серед своїх його звали Капля, для противників він був Вовкодав.

А як розпочинався його нелегкий шлях у великий футбол? У далекому дитинстві футбол для багатьох кам’янецьких хлопчаків був геть усім: грали скрізь і в будь-яку пору року. Грали на подвір’ях будинків, на шкільних спортмайданчиках, у каньйоні річки Смотрич, на зеленому лужку. З м’ячем — гумовим, ганчір’яним (шкіряний був значно пізніше) бігали і першачки, і старшокласники. Особливо запам’ятався Володимиру та його друзям 1958 рік — рік чемпіонату світу у Швеції. Вони жадібно прислухалися до схвильованих голосів радіокоментаторів, які вели репортажі зі світової футбольної першості. Надовго запам’яталася юним кам’янецьким уболівальникам чудова гра бразильської збірної, яка завоювала звання чемпіона. Володя захоплено розповідав про гру південноамериканських віртуозів м’яча друзям, неначе сам щойно побував у Стокгольмі чи Гетеборзі. “Буду футболістом!” — твердо пообіцяв. А відтак зовсім несподівано додав: “Я гратиму зі збірною Бразилії”.

Тоді йому було лише чотирнадцять, і хто міг повірити, що худенький хлопчина, син бондаря м’ясокомбінату і домогосподарки, справді сягне омріяної висоти — через півтора десятка літ, 21 червня 1973 року, у складі національної команди Радянського Союзу вийде на зелене поле у московських Лужниках, щоб зіграти міжнародний товариський матч зі збірною Бразилії...

Шлях до вершини — довготривалий і складний. У спорті, футболі — також. У Володимира він розпочався з дворової команди, участі в змаганнях на першість міста. У 1961-ому він закінчив місцеву середню школу №9, вступив до будівельного технікуму, де провчився лише рік. Тоді на одному з юнацьких турнірів, в якому Володимир забив головою чотири голи, на нього звернув увагу Євген Лемешко, старший тренер команди майстрів Хмельницького “Динамо” і запросив його до юнацької команди “Динамо” в обласний центр. Там він наполегливо трудився, індивідуально шліфував майстерність з досвідченим тренером, став гравцем основного складу. А коли прийшов час виконувати почесний і священний обов’язок громадянина СРСР — служити в армії, опинився у Львівському спортивному клубі армії. Разом з новими друзями-партнерами став чемпіоном України у класі “Б”, тренувався під керівництвом Сергія Шапошникова два роки, який і порекомендував молодого футболіста в команду головного армійського клубу — ЦСКА (Москва). У тому ж 1966-му Володимир став у складі столичного клубу бронзовим призером союзного чемпіонату, а вже у 1968-му визнаний одним з найкращих захисників країни, входить до національної збірної СРСР.

Особливо пам’ятним для спортсмена виявився сезон 1972 року. Обі-гравши у квітні-травні в 1/4 фіналу чемпіонату Європи югославів за підсумками двох матчів, збірна СРСР вирушила у Брюссель, куди прибули чотири найкращі команди континенту. Зі спогадів Капличного: “Для мене той чемпіонат був другим у біографії. В 1968-му в Італії ми залишилися на четвертому місці, хоча у півфіналі фактично не поступилися господарям (0:0). Але тоді не було післяматчевих пенальті, все вирішував сліпий жереб. А він був прихильнішим до італійців. Ми відчували себе скривдженими долею. Потім ще й за третє місце програли англійцям (0:2).

Цього разу у півфіналі зійшлися зі збірною Угорщини. Після забитого Коньковим на 53-й хвилині голу повели у рахунку. Проте за п’ять хвилин до закінчення матчу Дзодзушвілі збив когось з угорських командників, здається, Фаркаша. Німецький суддя призначив пенальті. Виручив Євген Рудаков, який парирував 11-метровий. Другим фіналістом стала збірна ФРН. 18 червня у фіналі суддя Маршалл з Австрії дозволяв німцям абсолютно все. Герд Мюллер забив перший м’яч, відверто підігравши собі рукою, щоправда, зробив це майстерно, не гірше Марадонни. В підсумку поступилися ми (0:3). Але срібло завоювали ж! Проте, повернувшись додому, замість очікуваних фанфар, ніхто і не згадав, що ми стали другими в Європі. Ми вже і нераді були, що обіграли угорців. Програш від них нам швидше вибачили б, аніж поразку від західних німців. Нас ледь до Сибіру не вислали!”

У серпні-вересні збірна Радянського Союзу на футбольних полях Німеччини складала новий іспит на олімпійському турнірі. Після п’яти перемог, по одній поразці і нічиїй гравці обох команд отримали бронзові медалі. 10 вересня на п’єдесталі в Мюнхені поруч стояли Володимир Капличний та Олег Блохін, який на турнірі відзначився шістьма голами.

Справді ж, футбол для Володимира Капличного був не лише грою, а його, нехай і професійним, захопленням. Футбол був сенсом його життя. Без нього він не уявляв свого буття. Він вірив у його велике і прекрасне майбутнє, захоплюючі перспективи.

“Ми не завжди перемагали — спорт є спорт. Але прагнули цього завжди і завжди бажали кращої долі своєму народові. В ім’я цього не шкодували ні сил, ні майстерності, ні самих себе. Запам’ятайте, будь ласка, нас такими”. (З художньо-документальної повісті “Футбол — не тільки гра”, 1996. В.Капличний, М.Красуцький).

Газета "Проскурів"