Разом з усіма рідними людьми Петро на початку 90-х еміґрував до Штатів, а зв’язку з колишніми партнерами за «Нивою» фактично не підтримував. Як склалося подальше життя Прядуна, з людей, які спілкувалися з ним у молоді роки близько, не здатен сказати ніхто. Остання ниточка зв’язку обірвалася тоді, коли залишив цей світ брат Анатолій. Впродовж кількох років Тернополем ширилися чутки, мовляв, Петро розбився в автокатастрофі. Однак підтвердження цим чуткам не було й немає понині. Зараз можна стверджувати лише про одне: якщо й те ДТП було, то Прядун зумів вижити.
Швидкий, з вибуховою стартовою швидкістю й винятковими бійцівськими рисами – Петро впродовж десятиліття був, мабуть, головним улюбленцем тернопільської публіки. Феномен Прядуна полягав ще й у тому, що, тривалий час виступаючи у складі підгаєцької й бережанської «Нив», які стали прародичами однойменного колективу з обласного центру, Петро залишався водієм рейсового автобуса...
«У 1979-му, коли за «Ниву» починав грати я, Петя ще продовжував підробляти водієм автобуса, - згадує багаторічний партнер Прядуна за нападом, який разом з Петром перебував у 81-му на зборах «Поділля», Ігор Яворський. – Він мав рейс «Підгайці – Бережани». Тренування закінчилося – Прядун спішить на рейс. То у 1983-му, вже коли «Нива» стала командою майстрів, було не до автобуса. Робота розпочалася серйозніша, вимагалося їздити на підготовчі збори до Ялти».
«Мені Петро запам’ятався ще до того, як ми почали грати разом у складі підгаєцької «Ниви», - каже легендарний оборонець «Ниви» і «Поділля» Ігор Біскуп. – Я тоді виступав за нашу юнацьку команду і грали ми проти дорослого колективу з Ланівців, звідки Прядун родом. Він просто розривав наших оборонців один в один. Прокидав м’яч на хід й миттєво відривався – захисник уже читав номер на його спині. Зловити такого нападника майже неможливо. Два голи нам тоді Прядун забив. Найсмішніше, що у футбольній школі Петро не вчився, своїм першим тренером завжди називав брата Анатолія. Коли Прядуна запросили до «Ниви», він відразу став гравцем основного складу. Його місце попереду, поряд з Яворським, навіть не обговорювалося. Прядун зі своєю швидкістю грав швидше як фланговий нападник. Ми жартували: Петро вирізає, а Петрович (Яворський – авт.) замикає».
«Прядунова майстерність допомогла нам прийти до тями на старті деб’ютного сезону в другій лізі, - вважає тернопільський оборонець «Поділля-81» Роман Мацюпа. – Ми тоді тривалий час не могли виграти: програли в Керчі й Севастополі, не змогли вдома перемогти «Буковину», «Прикарпаття» і «Закарпаття». Два наступних матчі на Сході України зі «Стахановцем» й горлівським «Шахтарем» завершуємо нульовими нічиїми. Закінчувався для нас той виїзд грою в Жданові проти «Новатора». Прядун забив єдиний у цій зустрічі гол і надалі ми поступово почали набирати обертів...
У 1996 році я виступав у чемпіонаті області за теребовлянську «Ниву». Зі мною в команді грав молодий Вітя Павлович. Один з його сусідів з вулиці Київської, повернувшись із США, передав нам вітання й побажання від Прядуна. Петро хотів, щоб усі, хто з ним раніше грав, записали до нього відеозвернення. Трохи шкода, що закрутившись, ми з часом забули про це побажання».
За матеріалами www.ua-football.com
При використаннi матерiалiв сайту посилання на сайт обов'язкове!
