- Леоніде Анатолійовичу, розкажіть про себе, як Ви потрапили у футбол, з чого все починалось…
- Народився я 7 жовтня 1954 року в Тернополі. Як і всі хлопчаки бігав тоді в дворі з м’ячем. Навчався у школі №6 і коли був у 6-му класі, товариш з яким ганяли м’яча у дворі – потяг мене з собою на тренування, так я й записався до ДЮСШ, де й тренувався до закінчення 9-го класу. Першим тренером у мене був Зіновій Петрович Савіцький. По амплуа грав як нападник. В 1971-му році попав у Київ до РСШІ. Там тренувався під керівництвом Рєзніка та Ідзковського. В 1972-му році виступав за юнацьку збірну України, яка брала участь у всесоюзній Спартакіаді, ми в фіналі обіграли грузинів 1:0. В збірній я грав на позиції півзахисника.

- Як склалась подальша футбольна доля після інтернату?
- Перед заключними екзаменами, наша команда їздила до Німеччини на такий собі неофіційний Чемпіонат Європи. Там виграли групу і у фіналі зустрілися з турками, важко, але перемогли 2:1. Це була третя перемога поспіль нашої команди на цьому турнірі, тож красивий великий Кубок назавжди приїхав у Київ. Приїхали з-за кордону, здали екзамени й більшість з нашої групи потрапила до структури київського Динамо. Поступав в київський інститут фізкультури, але останнього екзамену не здав… В столиці грав за дублюючий склад київського до кінця 1972-го року, де фактично відіграв все друге коло.

- Згадайте, хто з Вами грав в той час у складі киян, хто згодом може став знаменитим…
- О… там багато було зірок, ті ж Олег Блохін та Леонід Буряк, яких вже до основи підпускали, потім ще Саша Дамін, Олег Серебрянський, Юрій Ковальов, Віталій Кондратов, Валік Жуков, Славік Головін.

- За киян Вам вдавалось відзначитись голом?
- Ні, в Києві якось не склалось. А от в збірній України відзначився. Згадую, грали ми матч на базі в Конча-Заспі з основною збірною СРСР, яка проводила там підготовчі збори, зокрема виділявся тоді в головній команді Толік Коньков і на воротах Валерій Рудаков. Так от мені вдалось пробити Рудакова, правда матч ми програли (1:2).

- І потім Ви повернулись додому, де грали за місцевий «Будівельник»?
- Так, я приїхав до дому, до батьків, а в той час подзвонив тренер тернополян Леонід Родос і запропонував залишитись. Він сам зв’язався з Києвом і вирішив всі питання щодо переходу. Я з командою провів підготовчі збори і відіграв повністю два сезони, правда вже на позиції правого захисника. Я був молодий, з запалом, то носився по всій «бровці».

- Яка причина такої невдалої гри тернополян в той час, як наслідок в 1974-му – передостання сходинка в турнірній таблиці…
- Важко зрозуміти причину. Гравці були хороші – Завальнюк, Данилюк, Лазуркевич, Міщишин, також з Бучача з Петром Івановичем Савчуком приїхала група молодих гравців, що здобували перемоги в «Золотому колосі». Почались не зрозумілі моменти з фінансуванням. Мабуть в багатьох не вистачало мотивації, а з цього й самовіддачі такої як потрібно. Після закінчення сезону-74 гравців відправили у відпустку, а потім зібрали й повідомили що команда більше не гратиме. Всі зразу ж порозходились в інші колективи. Я, Міша Завальнюк, Вася Кузьминський, Отелло Зан та Костя Шульга перебралися до Хмельницького.

- Леоніде Анатолійовичу, Ви стали своїм у Хмельницькому…

- Мабуть так, адже два роки підряд (1975-76) я був №1 на позиції правого захисника у списку 22-ох кращих футболістів України серед команд другої ліги. На цій позиції я відіграв аж до 1986 –го року, коли в команді головним тренером став Іштван Секеч, він перевів мене на позицію заднього захисника. Взагалі в структурі «Поділля» відпрацював до 1990 року.

- Ви отримали звання майстра спорту. Коли це сталося і за що саме?
- Дійсно, в 1986 році я отримав звання майстра спорту. Тоді було таке правило, якщо в одній команді відпрацював 10 сезонів, тобто за вірність клубу – отримуєш звання «майстер спорту».

- Яких досягнень команда домоглась у цей період?
- Якраз 1986 –ий рік міг бути для «Поділля» визначним. Ми не погано стартували і після першого етапу зайняли 2-е місце в групі й були одними з претендентів на підвищення у класі. Та в другому колі почались незрозумілі дії суддів, нас «посадили» на свисток, було багато втрачено в закулісних іграх. Як підсумок ми фінішували восьмими. Наступного сезону під керівництвом братів Секечів в Хмельницькому зібралась ще потужніша команда, судіть самі: Юрчишин, Валенко і Саулевич які пройшли школу «Карпат», Аргудяєв з Москви, Кісера з «Пахтакора» та в підсумку ми піднялись лише на сходинку вище.

- Можете згадати свій перший гол за Поділля»?
- Це було в 1976-му році, вдома ми приймали одеський СКА. Одесити тоді були на хорошому рівні. Костя Шульга відкрив рахунок, Міша Завальнюк подвоїв, а насамкінець Вітя Чумак подав кутовий і я з ближнього кута головою в дальню дев’ятку завершив розгром (3:0).

- Ви в «Поділлі» так і завершили кар’єру гравця?
- Ні, загалом я активно грав аж до 40-ка років. До 1990 був в «Поділлі», наприкінці вже як тренер-селекціонер, потім ще пограв в аматорських колективах – «Зоря» Хоростків, «Іскра» Теофіполь (як граючий тренер) та «Адвіс» Хмельницький, з яким здобув путівку з аматорського футболу в другу лігу України, і в 1994 році завершив кар’єру гравця.

В «Адвісі» до певного часу було все на досить високому рівні. Уявіть, команда аматорів, і кожного літа гравцям із сім’ями забезпечували повноцінний відпочинок біля моря. Згодом почались затримки з виплатами заробітної плати, хоча керівник заводу цього й не знав, а через певний час команда припинила існування.

- Леоніде Анатолійовичу, невже за стільки років відданих Хмельницькому не надходило пропозицій Вам перейти в інші, більш-відомі клуби?
- Звичайно були. В 1976 році я навіть одне коло відіграв у донецькому «Шахтарі», правда в основі не вдалось заграти, хоча в заявки потрапляв. Тоді за донеччан грали такі відомі постаті в футболі, як Яремченко, П’яних, Соколовський, Кондратов, Старухін… А попав туди після збору в Кривому Розі збірної другої ліги, за яку мене визивали. Там мене й примітили донецькі селекціонери, хоча підходили й з «Дніпра», «Чорноморця», запорізького «Металурга». Разом з «Шахтарем» їздив тоді у Німечину, Угорщину.

- Невже не було перспектив залишитись в Донецьку?
- Чому ж, я мав там і далі грати, ми збирались до вильоту в чергове турне, а я ж молодий був і так захотілось додому… Взяв білет на потяг – і поїхав додому. Потім були проблеми із заявкою, мені ж сказали що не буду ніде грати, не давали добро на продовження виступів за «Поділля». Тоді тренером був Роберт Саркісов, він сам їздив у Донецьк і вирішив якимось чином це питання.

- Чи не жалкуєте, що не повернулись у Донецьк?
- Це вже згодом зрозумів що прогавив свій шанс. А тоді я був зовсім молодим… Потім ще було запрошення з львівських «Карпат» в 1979-му році, практично одразу після мого одруження. Я проживав у Хмельницькому в гуртожитку. Тож поїхав до Львова, там мені запропонували умови й надавали квартиру. Я повернувся у Хмельницький і кажу, так і так, буду переходити. На другий день мене визивають і говорять: «Ось тобі квартира, залишаєшся в нас». Так я й далі зостався в Хмельницькому.

- Леоніде Анатолійовичу, по завершенні кар’єри футболіста невже відійшли від футболу?
- Не зовсім. Перші чотири роки працював ще дитячим тренером у профсоюзі, починалось все добре, а згодом почалось… потрібно було просити батьків дітей, щоб здавали кошти на м’ячі, потім на поїздки на турніри, а я такого не любив і покинув цю сферу. Ще десь років сім був лайнсменом у чемпіонаті Хмельницької області.

- Не траплялось «отримувати на горіхи» від невдоволених вболівальників?
- Ні (сміється – прим.авт), ми судили коректно, ніяких непорозумінь не виникало. В багатьох матчах працював разом зі мною «золотий свисток» - Ігор Хіблін та інший відомий арбітр - Василь Бурмич.


- Зараз часто можна почути звинувачення в «здачі» матчу тощо, чи було щось подібне в часи Ваших виступів як футболіста?
- Всякі були випадки, і тренери могли дати вказівку «як потрібно грати», і гравці окремі могли тренера «підставити».

- Яка оплата була у футболістів в той час?
- Стандартно була ставка трьох категорій 160, 130 і 110 карбованців і за перемогу 40 карбованців. Коли отримав звання «майстра спорту» то ще добавилось 10 карбованців. У «Шахтарі» ставка була 250, 210 і 150 карбованців.

- Якийсь курйозний випадок можливо став незабутнім?
- Їхали ми з виїзду після матчів у Севастополі та Керчі, а в мене наступного дня заплановане весілля. Перед в’їздом в Одесу зупинились на кілька хвилин, там мене й забули. А я у в’єтнамках, небритий, а то вересень місяць, під ранок – холодно. Машин немає. А тут їде автобус з чернівецькою командою (в нас були з ними спарені виїзди), підібрали мене, сміються. Через пост передали на інший, що так і так, загубили футболіста. То на виїзді мої вже чекали, ніхто не спав, всі зі сміхом, а мені зовсім не смішно.

- Чи були у Вас кумири серед футболістів, улюблені команди?
- Раніше вболівав лише за київське «Динамо», зараз останні роки за «Барселону». З гравців подобалась гра Трошкіна, пізніше Дем’яненка.

- Як Ви повернулись у Тернопіль?
- Так склалось, що дружина поїхала в Італію, а я залишив квартиру доньці, а сам повернувся туди, звідки й пішов. Маю внука, правда наразі він цікавиться заняттями з гітарою. Вже вісім років як я знову в Тернополі. До цього року ще трохи бігав у футбол із своїми ровесниками, але зараз здоров’я вже не дозволяє.

- Що ж, Леонід Анатолійович, з 60-річчям Вас вітаємо! Лантух радості бажаємо. Будьте дужі і проворні, по-козацькому моторні, з хлібом щедрим на столі, з добрим словом у душі!

Віталій Попович, Віктор Зарванський (газета «Номер один»).